Ужгород. Архімандрит Віктор (Бедь) відслужив молебень до благовірного князя Володимира Мономаха та священномученика Константина (Дьякова)

monomach-dyakovskyj2 червня 2013 року, ректор Ужгородської української богословської академії та Карпатського університету імені Августина Волошина, Уповноважений Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки, професор, архімандрит Віктор (Бедь) відслужив молебень до благовірного великого князя київського Володимира Мономаха (1053 – 19 травня 1125) та священномученика Константина (Дьякова), митрополита Київського і Галицького (21.05.1871 – 10.11.1937) пам'ять про яких Українська Православна Церква відзначає 1 червня.

У своїх молитва архімандрит Віктор просив заступництва святих та їх млитв перед Господом Богом за добробут і благополуччя, мир і спокій для українського народу та професорсько-викладацького складу, співробітників і студентів академії та університету

Прес-служба УУБА-КаУ

Історична довідка:

1311686356Володимир II Всеволодович (1053 — 19 травня 1125) — великий князь київський (1113—1125), державний і політичний діяч, полководець, письменник. Син князя Всеволода I і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів. Прозваний Володимиром Мономахом (на честь царського візантійського роду Мономахів). Хрещене ім'я - Василь.
Володимир був за життя батька князем у Смоленську і Чернігові, часто заступав його у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Після смерті матері (1067 р.) покинув батьківський дім і став князем ростовським. Наприкінці 11 ст. укріпився на князюванні в Переяславі. Переяславське князівство найбільше потерпало від нападів половців, і тому Володимир Мономах особливо прагнув припинення князівських міжусобиць та об'єднання сил для боротьби проти нападників. Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 рр. проти половців. Під час київського повстання 1113 р. боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва. Придушивши повстання, Володимир Мономах, проте, змушений був піти на поступки народним масам, видавши закон, за яким зменшив відсотки за позички і тимчасово трохи полегшив становище закупів, скасував холопство за борги (у розширеній редакції «Руської правди» ці постанови відомі під назвою Статут Володимира Мономаха). Ініціатор Любецького з'їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з'їзду 1100 р. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських (давньоукраїнських) земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави - Русі. За межами його володінь залишилися тільки Галицька і Чернігово-Сіверська землі та Полоцьк. Володимир Мономах мав своїх посадників і в містах по Дунаю.

Близько 1070 р. одружився з Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда II, який загинув у битві з норманами при Гастінґсі(14.10.1066 р.). Ґіта була вивезена близькими у Швецію, а звідти потрапила на Русь. Вона померла 7 травня 1107 р. у Смоленську. У 1107 р. одружився з дочкою половецького хана Аепи.

MonomahЗ іменем князя пов'язаний московські перекази-байки про «шапку Мономаха», якою вінчали російських царів. Насправді ця корона Володимиру не належала, її виготовили в кінці XIII — на початку XIV ст. з метою звеличення і формальної приємственності московських царів від великих київських правителів Русі.

Вихованню дітей і онуків Мономах надавав особливого значення. Розповівши про своє життя і походи, князь закликав нащадків бути дбайливими господарями в домі, у вотчині, у державі, бути милосердними, не зловживати владою, не кривдити нікого, шанувати Бога і Церкву. Як освічена людина, Володимир Мономах увійшов до історії як талановитий письменник і своєрідний педагог. 3-під його пера вийшов видатний для свого часу твір - «Повчання дітям», що набрав широкого розголосу. Виходячи з власного життєвого досвіду, автор утверджує принципи моральної поведінки ідеального князя-правителя.

«Перш за все убогих не забувайте, - заповідає дітям Володимир Всеволодович, - але, скільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, давайте милостиню сироті і вдовицю захистіть, і не дозволяйте сильним погубити людину. Hi правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний смерті, і ніякої душі християнської не погубляйте. Якщо говорите щось, чи лихе, чи добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо ж нема тобі в тому ніякої потреби. Якщо ви будете хрест цілувати братам чи комусь іншому, то перше запитайте серце своє про те, на чому зможете устояти, на тому й цілуйте. А поцілувавши хрест, стережіться, щоб не погубити душі своєї, порушивши присягу».

У творі проводиться ідея єднання суспільства незалежно від майнового стану, обстоюються патріотичні ідеї піднесення могутності Русі, захисту її рубежів.

Діяльність Володимира Мономаха боронила державу від роздроблення, але лише до смерті великого князя, що сталася на 73 році життя - 19 травня 1125 р. Трагічно й урочисто літописець записав: «Преставився благовірний, христолюбивий князь, що просвітив Руську Землю, наче сонце. Промені пускаючи, слава його розійшлася по всіх землях. Був він братолюбець, нищелюбець і добрий дбайливець за Руську Землю». Поховали Володимира Всеволодовича у Софійському соборі поряд з домовинами батька і діда.

250px-SvkonstantinКостянтин (Дьяков) (1871 - 1937), митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх України, священномученик.

У миру Дьяков Костянтин Григорович, народився 21 травня 1871 в Чернігівській губернії України в сім'ї священика. Закінчив Харківську духовну семінарію.

23 жовтня 1891 возведений у сан ієрея до соборної церкви міста Чугуєва.

У 1897 року переведений до Харкова священиком Христо-Різдвяному церкви і призначений законовчителем середніх навчальних закладів.

У 1923 році протоієрей Костянтин був заарештований комуністично-радянською владою у Харкові, але обвинувачення йому пред'явлено не було і він був звільнений через 2 місяці. Арешт був проведений за звинуваченням протоієрея Константина Дьякова та інших 27 православних за боротьбу з оновленцями в місті Харкові. Згідно справи, постановою Особливої комісії НКВС від 15 травня 1923 року отець Костянтин був звільнений і слідство щодо нього було припинено "за недостатністю матеріалів про антирадянську діяльність".

У 1924 році був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита.

21 вересня 1924 року хіротонізований святителем пaтріaрхом Тихоном та іншими архієреями в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії з тимчасовим управлінням Харківської єпархією.

У 1926 році повторно заарештований комуністично-радянською владою у Харкові, звільнений через 3 тижні, обвинувачення не пред'явлено.

З 18 травня 1927 року постійний член Тимчасового Патріаршого Священного Синоду Російської Православної Церкви.

12 листопада 1927 року возведений у сан архієпископа і призначений архієпископом Харківським і Охтирським. У 1929 році також тимчасово керував Дніпропетровської та Феодосійскою єпархіями.

18 травня 1932року возведений у сан митрополита та призначений патріаршим екзархом України.

Після переміщення столиці УРСР із Харкова до Києва у 1934 році, 9 липня 1934 року було визначено митрополитом Київським і Галицьким, залишаючись патріаршим екзархом України. До начала 1935 року залишався в Харкові, після чого переїхав до Києва.

З 16 вересня 1937 року єпархією не керував. 29 жовтня 1937 року Високопреосвящннійший Константин (Дьяков), митрополит Київський і Галицький був заарештований та звинувачений за статтями 54-10 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР як "aктівний член aнтирадянської фaшистської контрреволюційної оргaнізaціі церковників-тихоновців."

Утримувався в Лук'янівській в'язниці Києва. Письмові покази владики слідчому НКВС-УРСР лейтенанту Гольдфарбу описують розгром комуністично-радянською владою Православної Церкви на Київщині в роки його митрополитства:

"У зв'язку з переведенням столиці з Харкова до Києва я прибув до місця свого нового служіння 29 березня 1935. На Київщині було 170 парафій, з них 70 функціонувало і 100 узяті під заготзерно. Серйозна хвороба припинила мою діяльність майже на 3 місяці. На даний момент число парафій на Київщині скоротилося до мінімуму: всього 16 з 4-ма міськими. Я прошу Радянську Влада дати можливість мені - 73-річному старому, одержимому вельми багатьма і важкими фізичними недугами, мирно і тихо закінчити своє життя" - писав митрополит.

Про абсурдні і надумані (зфабриковані) звинувачення проти владики відомо з рапорту про його кончину:

"За свідченнями заарештованих архієпископів Лінчевського, Делієва і ченця Промлєва, Дьяков є керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихоновців), широко розгалуженою по Україні, давав указівки єпископам про підготовку кадрів для збройного повстання в разі війни з Німеччиною, створення фашистських груп на периферії та проведення антирадянської роботи у зв'язку з переписом населення і підготовкою до виборів до Рад. Дьяков підтримує зв'язок з німецьким консульством. Зять Дьякова - військовослужбовець штабу КВО, у вересні 1937 засуджений Військовою Колегією до розстрілу як активний учасник військово-троцькістського змови і німецький шпигун".

Молодий слідчий НКВС-УРСР Гольдфaрб вирішив відзначитися і отримати покaзи, зробленні рукою самого митрополитa. Розглядаючи сторінки слідчої справи, неважко здогaдатись, що відносно допитуваного застосовувалось грубе насильство : рівний почерк періодично ставав плутаним і нерозбірливим. Справа велася нaстільки недбало, що слідчий в захваті від свого "успіху» не помітив, що митрополит Констaнтин ні під однією із своїх відповідей не постaвив жодного підпису. Слідчому не терпілося отримати "результaт", і 10 листопада 1937 року він викликав митрополитa Констaнти (Дьякова) до 22:00 нa черговий допит. Він був достaвлений до 24:00 і відразу ж поскаржився нa погане сaмопочуття, але допит все ж розпочався. Через 15-20 хвилин митрополит помер, не відрікшись від віри і не надавши неправдивих показів.

Тіло владики було викинуто в канаву з іншими жертвaми на Лук'янівському тюремному кладовищі Києва, де відбувалися масові таємні поховання розстріляних у Києво-Лук'янівській в'язниці НКВС. Один з віруючих візників, що знав влaдику Констaнтінa знайшов його труп, обгорнув шинелью і зaбрaв з канави. Потім він знайшов aрхієрейский одяг, облaчив у нього священномученикa і поховав нa київському цвинтарі.

Одна з родичок священномученика бачила владику у сні, що стоять біля свіжонасипаного могильного пагорба. Митрополит сказав: «Тут лежить моє тіло». Цвинтарний сторож, до якого вона зважилася звернутися, виявився саме тим могильником, хто закопував останки митрополита. Відтак схиархієпископ Антоній звершив таємне відспівування священномученика над цією могилою.

19 жовтня 1993 року Високопреосвященніший Костянтин (Дьяков), митрополит Київський і Галицький був канонізований визначенням Священного Синоду Української Православної Церкви як місцевошанований святий Слобідського крaю з встановленням пам'яті 1 червня (19 травня за старим стилем).