Архімандрит Віктор (Бедь) відслужив молебень до преподобного Олексія Карпаторуського (01.09.1877 – 02.12.1947)

1 жовтня ректор Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина, Уповноважений Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки, професор архімандрит Віктор (Бедь) відслужив ранковий молебень до преподобного Олексія Карпаторуського (Кабалюк) у день його прославлення.

У молитвах до Господа Бога отець-ректор просив заступництва та благословення для усього українського народу та держави України, та зокрема для усіх закарпатців і святої Закарпатської землі, небесним покровителем і заступником яких вважається преподобний Олексій Карпаторуський (Кабалюк), а ткож для професорсько-викладацького складу, співробітників та студентів академії і університету.

Прес-служба УУБА-КаУ

Біографічна довідка:
ОЛЕКСІЙ Карпаторуський (Кабалюк), преподобний, сповідник (день прославлення 8/21 жовтня; ень пам'яті 19 листопада/2 грудня)

Зародження і розвиток православної віри і Православної Церкви на Закарпатті пройшли тривалий, складний і тернистий шлях. Свята Закарпатська земля земля у складі Скіфії-Русі-України була освячена Православ'ям ще за сивої давнини. Численні археологічні знахідки римських монет кінця І — початку II століть свідчать про зв'язки Закарпаття із Римською імперією, з терен якої віра Христова поширилась по всьому світі. В розкопах могил УІІ – УІІІ століть археологи знаходять символи християнської віри - хрести. Кінцево Православна віра на Закарпатті утверджується за часів Моравської місії рівноапостольних Кирила і Мефодія 863 року. Добтримання східного обряду та православної догматики карпатоукраїнці зберігали без ушкодження до 24 квітня 1646 року, так званого проголошення Ужгородської унії з Римо-Католицькою Церквою. Ужгородська унія носила здебільшого формальний характер, була насадженна угорськими політичними та римо-Католицькими церковними колами за формальної участі нібито 63 священнослужителів (даний факт не підтверджується жодним оригіналом будь-якого документу про це, на той період) і не знайшла підтримки як серед православного єпископату, духовенства, так і правсолавних мирян Закарпаття. Останній, після проголошення Ужгородської унії, Карпатоукраїнський правосалвний єпископ Досифей, якого було осліплено, помер у 1734 р. в Угольському монастирі. Після його смерті угорська державна влада, римокатолицька та церковна церковна адміністрації не дозволили проведення виборів нового православного єпископа на Закарпатті. Тож на тривалий період православна віра зазнала політичних гонінь та переслідувань з боку Австро-Угорської імперії та Римо-Католицької Церкви, що діяла вже через Мукачівську греко-католицьку єпархію.
Понад двісті років, шляхом примусу і мордування, угорській владі та римо-католицькій церковній адімінстрації через Мукачівську уніатську єпархію вдалось насадити греко-католицьку віру на Закарпатті. Та для переважної більшості простого карпатоукраїнського народу це була не їх Церква і не їх віросповідування.
Тож не дивно, що на початку ХХ століття, на Закарпатті розпочинається Масовий рух за відродження прабатьківської Православної Церкви. Процеси повернення до Православ'я розпочинаються з 1901 року і з поступово охоплють великі регіони Закарпаття. З часом рух за повернення до Православ'я очолив архімандрит Олексій (у миру Олександр Іванович Кабалюк).
Олександр Іванович Кабалюк народився 1 вересня 1877 р. у с.Ясіня від благочестивих батьків греко-католицького віросповідання Івана Кабалюка та Ганни Кульчицької. У сім'ї Кабалюків було восьмеро дітей, з яких два хлопчики померли ще в дитинстві.
У 6 років Олександр розпочав навчатись у церковно-приходськоій школі, у якій він відзначався успіхами в навчанні та благочестивою поведінкою. Після закінчення церковно-приходської школи, Олександр не зміг продовжити навчання, тай про угорський дух що панував на той час у школах Закарпаття, не відповідав національним перконанням сім'ї Кабалюків, які були вірними своїй українській (русинській) національній приналежності. Та Олександр наполегливо займається самоосвітою, цікавиться історією релігійного життя на Закарпатті та поступово проймається духовним світом. Згодом, працюючи, Олександр Кабалюк був призваний на строкову службу до лав Австро-Угорської армії. Після повернення з військової служби, молодий Кабалюк зазнає важкої втрати, помирає його батько. Настає час вибору самостійного життя і життєвої дороги.
Будучи глибоко віруючим Олександр Кабалюк покладається на Господа Бога і вручає своє майбутне земне життя в Його руки. За порадою молодий Кабалюк звертається до ігумена Біскадського монастиря Аркадія, який в народі вважався прозорливим. Старець радить Олександру побумати про служіння Господу Богу і відмовитись від сімейного життя. Олексій Кабалюк сприймає ці пророчі слова ігумена Аркадія як Боже одкровення і приймає рішення посвятити своє життя служінню Богу та своєму карпатоукраїнському народу.
В 1905 році, у 28 років, Олександр Кабалюк відвідує православні святині у Києві та проймається святістю духу святої купелі православної віри в Русі-Україні. Будучи в Києві Олександр придбав православну богословську літературу. Повернувшись до свого рідного Ясіня Олександр Кабалюк облаштовує таємну капличку, в якій уже молиться за по-православному, починає проповідувати основи православної віри серд своїх земляків.
Про пропровідницьку православну діяльність Олександра Кабалюка довідуються в угорській адміністрації і він потрапляє під нагляд жандармів. Неодноразова Олександра викликають на допити і вимагають припинити свою діяльність щодо проповідування православ'я. Та Олександр Кабалюк не підкорюється і далі впрводить свою православну місію на Закарпатті.
У 1906 році Олександр Кабалюк вдруге їде до Києва, має зустріч із намісником Лаври Амвросієм та митрополитом Київським Флавіаном. Після приїзду із Києва, перебуваючи під враженням Святої Києво-Печерської Лаври, Олександр Кабалюк приймає для себе кінцеве рішення прийняти чернечий постриг.
Цього ж року Олександр знову, за дорученням земляків, приїздить до Києва, де має зустріч із єпископом Антонієм (Храповицький). А вже наступного 1907 року, за дорученням однодумців, Олександр Кабалюк їде на святий Афон у Греції.

Наступного року, на Великдень, Олександр перебуває в Єрусалимі та відвідує всі палестинські святині. Вклонившись святим місцям Палестини, він того ж року на свято Трійці прибув на Афон у Пантелеімонівський монастир. Як з'ясувалось, в цьому монастирі був чернець В'ячеслав (Агоста), карпаторусин з с. Березова, який познайомив його з настоятелем монастиря архімандритом Мисаїлом. Архімандрит Мисаїл з любов'ю прийняв Олександра і уважно вислухав його розповідь про важке становище православного руху в Карпатській Русі. Духовна Рада монастиря 8 липня 1908 року, у свято Казанської ікони Божої Матері, вирішила урочисто приєднати Олександра Кабалюка до Православної Церкви. Причастившись Святих Таїн, Олександр отримав від архімандрита Мисаїла ікону Божої Матері "Акафістна" зі словами: "Прийміть від мене цю ікону Божої Матері й відвезіть її до свого краю як благословення святої Афонської Гори". У даний час ікона знаходиться у Свято-Благовіщенському храмі м. Хуст. На зворотній стороні зберігся надпис: "Святая Афонская Гора 1908 года июля 8 дня. Сия Святая Икона Пресвятыя Богородицы, подобие видом и мерою чудотворной Афонской Зографского монастыря, писана и освящена на Афоне и даруется от игумена Русского Афонского Пантелеимонова монастыря архимандрита Мисаила со всей о Христе Братиею нововоссоединившемуся с Святою Восточною Кафолическою Православною Церковию во святой обители нашей, отныне духовному сыну нашему, рабу Божию Александру Кабалюку, жителю и подданному Австро-Унгарии во благословение ему от Святыя Горы Афонския — земного удела Царицы Небесныя и нашей священной обители во имя святого и славного Великомученика и Целителя Пантелеимона, в благодатную ему помощь от всяких бед, зол и напастей, от всяких врагов видимых и невидимых и во укрепление его в торжественно данном им обещании даже до смерти быть верным и послушным Святой Апостольской Православной Восточной Церкви, ея же Глава есть Всесвятой Господь наш Иисус Христос. Аминь."
Пресвятая Богородица, спаси раба Твоего. Мати Божия, просвети всех заблудших".
Після цього Олександр, вже як справжній православний, із святинями та православними книжками повернувся на Батьківщину, де його радісно зустріли земляки-одновірці. Від того часу він ще з більшою енергією став проповідувати святе Православ'я.
Самою великою проблемою для повноцінного відродження Православ'я на Закарпатті було те, посеред русінв-українців не було православного священника. Тому на зборах православних у м. Хусті 1909 було вирішено відправити Олександра Кабалюка до православних єпископів в Україні. Відтак Олександр спочатку прибув до Чернівців, де довідався проте що зацікавленість у підтримці православного руху Карпатській Русі виявили єпископ Антоній (Храповицький) та архієпископ Холмський Євлогій (Георгієвський) та граф В.А. Бобринський. Згодом Олександр прибув до Холму для зустрічі з владиками Євлогієм та Антонієм.
Архієпископ Євлогій повідомив йому про свою розмову з обер-прокурором Св. Синоду Російської Православної Церкви Саблером, який висловив пропозицію тимчасово оселитися Олександрові в Свято-Онуфріївському Яблочинському монастирі на Холмщині. Ця пропозиція були прийнята.
Невдовзі після повернення додому, мадярські жандарми зробили у Олександра Кабалюка вдома обшук. Всі книги було конфісковано, а його самого на декілька днів було затримано, а після звільнення відбрано паспорт. Після цієї події Олександр вже остаточно переконався в тому, що жандармерія готує його арешт. Під чужим ім'ям він перебрався через кордон і прибув на Холмщину до Яблочинського монастиря, де вступив до числа братії і почав суворе аскетичне життя.
25 березня 1910 року з благословення архієпископа Холмського Євлогія архімандритом Серафимом послушника Олександра Кабалюка було пострижено в малу схиму з нареченням імені Олексія, на честь Олексія, чоловіка Божого. Згодом, 11 липня 1910 року, монаха Олексій був висвячений в ієродиякона, а 15 серпня, в день Успіння Божої Матері, - на ієромонаха.
До Великого посту 1911 року ієромонах Алексій у супроводі Іллі Перчака, одного із сподвижників православного руху на Закарпатті, прибув до Мукачева, де зупинився в домі знайомого Івана Хоми, і тут протягом двох тижнів при зачинених вікнах щоденно відправляв богослужіння та здійснював треби. Вподальшому переховуючись від мадярських жандармів ієромонах Олексій Кабалюк переїздить до села Великі Лучки на Мукачівщині, де також відправляє богослужіння та здійснює треби.
Впродовж 1911 року отець Олексій проводить богослужіння та охрещення в православній вірі від села до села на Мараморощині та в рідному йому Ясіня. Напочатку 1912 року ієромонах Олексій Кабалюк був заарештований мадярськими жандармами в с. Великі Лучки і кинутий до Мукачівської тюрми.Після допиту в Мукачівській тюрмі ієромонаха Олексія доставили під конвоєм до с. Ясіня, де він мав жити під домашнім арештом, з суворою забороною роз'їжджати по селах Закарпаття. Але він, сповнений духом християнської любові, не припиняв своїх виїздів. Ревнителі Православ'я допомагали йому переховуватися від жандармських переслідувань і таємних агентів. Під час поїздок він часто зупинявся в Хусті у свого друга М. Палканинця, де й відкрив православний молитовний дім, у якому часто проходили таємні зібрання.
Представники вищого духовного РПЦ, дізнавшись про історію діяльності ієромонаха Олексія та переслідування його з боку угорської влади, порадили йому на деякий час переїхати до Північної Америки. У православній руській місії він провів більш як півроку і по благословенню митрополита Платона (Рождественського), керуючого справами Православної Церкви в Америці, відвідав усіх православних земляків-емігрантів.
Загалом у Америці він пробув майже цілий рік. У вересні 1913 рці отримав у владики Платона парафію серед своїх земляків-русинів. Та згодом ієромонах Олексій Кабалюк полишає Америку і повертається додому, де за часів панування Австро-Угорської імперії в грудні 1913 року розпочався великий Мараморош-Сиготський процесс над православними Закарпаття, що тривав більше двох місяців. Спочатку до процесу було притягнуто 189 осіб, але потім прокурор зменшив кількість жертв до 94 осіб, серед яких були й 3 жінки. Усі вони звинувачувалися у "антидержавній пропаганді й підбурюванні" . Їх злочин полягав у тому, що вони підтримували зв'язок із головою галицько-руської громади в Петрограді гр. В. А. Бобринським, архієпископами Євлогієм (Георгієвським) та Антонієм (Храповицьким), з якими начебто змовилися підкорити владі російського царя частину угорської держави, яку населяли карпатоукраїнці. У Мараморош-Сиготській тюрмі мадярські жандарми з підсудними поводилися жорстоко: били, обливали холодною та гарячою водою і т. д. Три чоловіки, Іван Бабинець, Федір Маренцийський та Іаков Горжук, не витримавши катувань, збожеволіли.
Перебуваючи в Америці, ієромонах Олексій дізнався про судовий процес над своїми духовними чадами із преси. "У мене з'явилося сильне бажання, — згадував він, —добровільно повернутися до рідного краю й розділити там гірку участь з моїми ув'язненими братами. Звідусіль я отримав благословення: від владики Платона, з Афонута Яблочинського монастиря, так що я невдовзі виїхав... У мене було єдине бажання: самому з'явитися до Мараморош-Сиготу... Ніхто тут не впізнав мене. Тоді я прямо з'явився до Судової палати,.. увійшов до першої ж кімнати, де сидів якийсь поважний чиновник, привітався з ним і заявив: "Я — Алексій Кабалюк, якого, як я дізнався, ви шукаєте".
Офіційний звинувачувальний акт проти православних сповідників починався так: "... звинувачуються: Олександр Кабалюк (отець Олексій), 36 років, неодружений, лісовий робітник (руський монах), народжений та проживаючий у Ясіні...". Далі на 52 друкованих сторінках було наведено імена решти підсудних з переліком їх "злочинів", яким прокурор бажав надати політичного забарвлення: невідвідання греко-католицьких храмів, таємні молитовні збори, образливі висловлювання щодо унії та уніатських священиків, захоплені відгуки щодо православних пастирів, відмова хрестити дітей в уніатських священиків, розповсюдження російських церковних журналів, зберігання молитовників та ікон.
Незважаючи на всі зусилля захисту й протести світової громадськості, австро-угорська влада 3 березня 1914 року винесла ганебний вирок: 32 особи із 94 було засуджено до тюремного ув'язнення і сплати великого грошового штрафу. Головного "злочинця" - ієромонаха Олексія (Кабалюка) — було засуджено на чотири роки і дев'ять місяців тюрми та до стягнення чималого штрафу.
Після відбуття покарання в різних тюрмах Угорщини ієромонаха Олексія було передано угорській військовій владі Сигота, але в липні 1918 року він тяжко захворів і був відправлений у супроводі солдата до Ужгорода на лікування. По дорозі йому вдалося втекти й приєднатися до вільновідпущених російських солдат, з якими він і покинив територію Австро-Угорщини і своє рідне Закарпаття.
У травні 1919 року ієромонах Олексій повернувся на Закарпаття, яке 10 вересня цього ж року за рішенням Сен-Жерменського договору, зважаючи на слабкість Української Народної Республіки, під назвою "Підкарпатська Русь" тимчасово на правах автономії увійшло до складу Чехословаччини, яка визнала Православну Церкву.
У 1920 році отець Олексій приїхав до Хуста і знову відкрив у хаті М. Палканинця молитовний дім, при якому згодом його стараннями було започатковано інтернат для православних учнів гімназії та громадянську школу.
За пропозицією першого по відродженні Православної Церкви на Закарпатті Карпаторуського єпископа Досифея (Васича) у серпн 1921 року братією Свято-Миколаївського монастиря, що будувався в с. Ізі, отця Олексія Кабалюка було обрано настоятелем, а наступного ж дня він був зведений єпископом Досифеєм у сан ігумена. У липні 1925 року тим же єпископом отця Олексія було зведено в сан архімандрита і призначено головою Духовної Консисторії, що знаходилася в Хусті. Там він побудував Свято-Благовіщенський храм і був його настоятелем до останніх днів свого життя. Усі православні монастирі на Закарпатті того часу були зведені за його безпосередньою участю і надалі він підтримував їх як духовно, так і матеріально. У грудні 1944 року архімандрит Олексій у складі делегації Православної Церкви Закарпаття прибув до Москви з проханням про клопотання Руської Православної Церкви перед Священним Синодом Сербської Православної Церкви щодо передачі Московській Патріархії Мукачево-Пряшевської єпархії.
Незважаючи на важкий земний шлях та подвижницьке життя архімандрит Олексій з Божою поміччю дожив до сімдесяти років. Незадовго до смерті, 9 листопада 1947 року, він прийняв велику схиму і 2 грудня 1947 року мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Пізніше, 5 грудня 1947 року, був перевезений до Свято- Миколаївського монастиря в с. Іза Хустського району для поховано на братському кладовищі обителі.
12 березня 1999 року, в п'ятницю другої седмиці Великого Посту, були знайдені мощі схиархімандрита Олексія, які нині почивають у Свято-Николаївському чоловічому монастирі с. Іза-Карпутлаш Хустського району Закарпатської області.
21 жовтня 2001 року Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви здійснив у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі с. Іза прославлення святих лик схиархімандрита Олексія Карпаторуського (Кабалюк).

Професор, архімандрит Віктор (Бедь)