ТОП новини

Константинополь: Московського патріархату в Україні більше немає

  104140424 de27Нещодавнє рішення синоду Вселенського патріархату скасувало юрисдикцію Російської церкви над українським єпископатом, відтак нині всі православні архієреї України вважаються служителями Вселенського престолу, незалежно від того, до якої з трьох церков вони належали раніше, і повинні чекати на директиви Константинополя щодо своїх подальших дій, вважають у Вселенському патріархаті Константинополя.


Протягом найближчого часу Вселенський патріархат скличе Об'єднавчий собор, який створить церкву під назвою "Православна церква в Україні", - саме вона отримає томос про автокефалію (грамоту про незалежність) від Константинополя і стане єдиною канонічною церквою в державі.

Запрошення до участі у цьому соборі отримають усі православні єпископи, які перебувають в України, незалежно від того, до якої церкви вони належали раніше.

Про позицію Константинополя відносно нинішнього становища православної церкви в Україні та її майбутнього ВВС розповів впливовий архієрей Константинопольської церкви, представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков, доктор богослов'я, який давно та глибоко займається українською проблематикою, архієпископ Тельміський Іов (Геча).

Попри те, що владика Іов не наважується спрогнозувати точну дату видання "українського томоса", на його думку, здобуття самостійності українською церквою не призведе ані до розколу в світовому православ'ї, ані до спалаху релігійної напруги в Україні.

Своїх же "братів" з Російської церкви він закликає повернутися до єднання зі Вселенським патріархатом та припинити погрожувати розколом у православ'ї. Звинувачення на адресу Константинополя в розколі і "східному папізмі", які нині лунають з Москви, архієпископ Іов вважає необґрунтованими та такими, що базуються на незнанні церковних канонів.

Храм у Шамбезі

"Для Константинополя українське питання не нове, воно не виникло позавчора. Кожен президент України, крім Віктора Януковича, приїжджав на Фанар (до стамбульської резиденції Константинопольського патріарха) і просив про автокефалію", - говорить архієпископ Іов, коли ми входимо до храму апостола Павла при Православному центрі Вселенського патріархату в Шамбезі.

У цьому містечку під Женевою у 60-х роках минулого століття Константинополь облаштував свій навчальний та екуменічний центр.

 104140594 0b0b2595 1746 4fda a320 ac3e3446805e

У містечку Шамбезі під Женевою в 60-х роках минулого століття Константинополь облаштував свій навчальний та екуменічний центр

 

 Саме тут, каже владика Іов, у цьому храмі, Московський патріарх Кирило у січні 2016 року урочисто пообіцяв взяти участь у Всеправославному соборі, який було заплановано на літо того ж року. Зрештою, Російська церква тоді не прислала свою делегацію на перший за понад тисячу років собор. А наступного разу Московський та Вселенський патріархи зустрілися особисто уже в останній день літа 2018 року в Стамбулі, і головною темою бесіди предстоятелів була автокефалія для української церкви.

Архієпископ Іов - один з найбільших фахівців Константинопольського патріархату з українського питання. Українець за походженням, народжений у Канаді, він не раз бував у Києві, провадив переговори з політичними та церковними діячами України.

Зрештою, він особисто був присутній на зустрічі Петра Порошенка з патріархом Варфоломієм у квітні цього року, після якої президент України публічно заявив, що автокефалія для українського православ'я є "близькою як ніколи".

Зараз, коли процес подолання розколу в українському православ'ї, як вважає Вселенський патріархат, вийшов на фінішну пряму, ВВС розпитала у владики Іова про те, як саме Константинополь ухвалював рішення, яке може стати переламним для світового православ'я, та чого очікувати від цього процесу далі.

Повний текст інтерв'ю з архієпископом Іовом читайте за цим посиланням.

Як усе починалось

 104140452 gecha bart

За словами архієпископа Іова, ідею надання автокефалії українській церкві Константинополь опрацьовував не один рік

Попри те, що Константинополь вивчав ситуацію в Україні десятиліттями, активніше питанням автокефалії для тамтешньої церкви Вселенський престол зайнявся у 2016 році, каже архієпископ Іов.

Цьому сприяло кілька факторів.

У червні 2016 року, за лічені дні до відкриття Всеправославного собору на Криті, Верховна Рада України ухвалила звернення до патріарха Варфоломія з проханням про надання автокефалії.

"Після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії. Як свідчить стан православної церкви в Україні, вона вже давно за всіма належними критеріями готова до статусу помісної автокефальної церкви", - йшлося у цьому документі.

"Кожен депутат - це голос народу. І коли Верховна Рада більшістю голосів звернулася до Вселенського патріархату з проханням надати автокефалію, це значить, що більша частина українського народу звернулася з цим проханням", - каже архієпископ Іов.

Однак, продовжує він, найбільше вплинув на рішення Константинополя активізувати зусилля на українському напрямку інший чинник.

 104140673 gettyimages 524833100

Вирішальним фактором у прийнятті рішення про автокефалію стала війна та безперервні страждання багатьох людей, зазначають в Константинополі

"Йдеться про страждання людей. Дуже багато людей в Україні постраждали та страждають від війни на Донбасі. Багато людей через політичні питання, через агресію, яку, за їхніми словами, вони відчувають в Україні з боку Росії та через політику РПЦ не знаходять собі місця в церкві Московського патріархату. До нас писали люди, які казали: ми більше не можемо, наша совість не дозволяє нам відвідувати ці храми, коли ми бачимо, що відбувається в нашій державі", - каже владика Іов.

Формально в Україні ще з початку 1990-х років існують три православні церкви, дві з яких не визнані світовим православ'ям. Йдеться про церкву Київського патріархату та автокефальну церкву.

Єдиною канонічною церквою в Україні вважається церква Московського патріархату, яка має статус самокерованої в рамках структури Російської православної церкви.

До кінця XVII століття Київська митрополія, до якої входили території сучасних України, Білорусі, Литви та Польщі, перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату. Однак у 1686 році в силу політичної ситуації, яка тоді склалася, Константинополь передав цю митрополію в управління Російській церкві.

Переговори про об'єднання православних юрисдикцій в Україні, які протягом останніх десятиліть велися, в тому числі за участю Вселенського патріархату, виявилися безрезультатними.

 104140601 gettyimages 669073842

Єдиною канонічною церквою в Україні зараз вважається церква Московського патріархату

"Московська позиція завжди полягала у тому, що розкольники повинні повернутися під юрисдикцію Москви, покаявшись. На жаль, цей метод за тридцять років виявився неефективним", - каже архієпископ Іов.

Зрештою, констатує він, у певний момент "стало зрозуміло, що цей формат - адміністрування Російською церквою українського православ'я - не працює, і треба знайти інший формат, який міг би не тільки спасати людей, але й об'єднувати їх".

І додає: єдиний подібний формат, який існує в православній церкві століттями і який міг би зарадити українській ситуації - це модель автокефалії.

Саме у квітні 2018 року, після досконального вивчення українського питання, Константинополь ухвалив принципове рішення про надання українській церкві автокефалії, каже архієпископ Іов.

І безпосередньо після квітневої зустрічі Петра Порошенка з Вселенським патріархом Варфоломієм з Києва до Константинополя надійшли прохання про надання автокефалії від ієрархів невизнаних церков України, кількох єпископів церкви Московського патріархату, підкріплені аналогічними зверненнями президента та Верховної Ради.

У чиїх руках рішення?

Критики позиції Константинополя, перш за все, Російська церква, закидають, що Вселенський патріархат не має права одноосібно ухвалювати рішення про надання автокефалії, заявляючи, що для цього потрібна згода усіх чинних помісних церков.

Проте архієпископ Іов каже: Вселенські собори, постановами яких керується світове православ'я, утворили лише п'ять древніх патріархатів - Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим, а ще до них на правах автокефалії дораховують Кіпрську церкву. Згодом Римська кафедра відпала від православ'я, і його Першим престолом став Константинополь.

Усі інші канонічні православні церкви світу, включно з Російською, були утворені не рішенням Вселенських соборів, а саме Вселенським патріархатом.

 104140426 deaa01

"Ми сподіваємося, що Православна церква Росії прийде до розуму і повернеться в єднання зі Вселенським престолом", - говорить архієпископ Іов

"Юридично Константинополь має це право - це його привілей проголошувати автокефалію, і в томосах про автокефалію всіх нових церков сказано, що вони повинні визнавати першість Константинополя і звертатися до нього за порадою щоразу, коли у них виникає якесь питання світового рівня, - наполягає владика Іов. - Тут на світовому рівні суддею чи арбітром є Константинополь і ніхто інший, згідно з канонами, згідно з православною еклезіологією".

На думку представника Константинопольської церкви, якщо сьогодні Православна церква Росії має сумніви стосовно цього, вона повинна зректися власної автокефалії: "Патріарший статус їй був даний у XVI столітті Вселенським патріархом Єремією ІІ, і в цьому документі ясно сказано, що московському архієрею дається право називати себе патріархом при тому, що він має визнавати Константинопольського патріарха як свого главу".

"Деякі каноністи вважають, що, оскільки ці нові патріархати, нові автокефалії були створені Вселенським патріархатом, то в певний момент, якщо Вселенський патріархат вважатиме це за потрібне, він може і скасувати цей статус", - каже владика Іов.

Чи означає це, що в певний момент Константинополь може просто скасувати Російську церкву, тим більше з огляду на розрив нею євхаристійного єднання з Вселенським патріархатом через українське питання?

"Ми сподіваємося, що Православна церква Росії прийде до розуму і повернеться в єднання зі Вселенським престолом, бо Вселенський престол не бажає рвати з нею відносин. Але якщо така ситуація продовжуватиметься довгий час, звичайно, Вселенський престол буде змушений приймати певні рішення, щоб забезпечити єдність церкви", - дипломатично відповідає архієпископ.

Таймлайн

За його словами, питання про порядок надання автокефалій мало розглядатися на Всеправославному соборі 2016 року, однак консенсусу щодо цього питання між різними церквами досягнуто не було, тому його вирішили не включати до порядку денного собору.

"Це означає, що практика, яка існувала до цього часу, продовжується. Тобто це Вселенський патріархат проголошує (нові) автокефалії", - резюмує архієпископ Іов.

"Хто з цим не погоджується, той відколює себе від православ'я", - додає він.

Яка роль інших церков?

Після того, як Константинополь ухвалив принципове рішення про надання українській церкві автокефалії, він надіслав до помісних церков свої делегації, аби поінформувати їх, що невдовзі у православному світі з'явиться ще одна автокефальна церква.

Реакції церков на цю новину були різними, визнає архієпископ Іов.

Церква і ринок в Донецьку
Як стверджують в Константинополі, з 11 жовтня всі православні церкви України без винятку перебувають в юрисдикції Вселенського патріархату
"Їх можна віднести до двох категорій. Одні церкви казали: що Вселенський патріархат вирішить і проголосить - те ми і зобов'язані сприймати. Інші вважали, що оскільки триста років православна церква в Україні була під управлінням Православної церкви в Росії, то таке рішення повинно бути прийнято в координації з Православною церквою в Росії", - каже архієпископ Іов.

Більше того, за його словами, деякі церкви спочатку казали посланцям Константинополя, що визнають будь-яке його рішення щодо українського питання, а потім раптом міняли своє бачення.

При цьому він підкреслює, що йшлося лише про реакцію церков на повідомлення Константинополя про його наміри, жодних переговорів з цього питання з іншими церквами не велося.

Архієпископ Іов каже, що йому відомо про об'їзд помісних церков представниками Російської церкви, однак йому не відомо, про що йшлося на цих зустрічах.

За даними ВВС, у ході цих візитів велися перемовини про протидію намірам Константинополя надати українській церкві автокефалію.

Чи боятися розколу православ'я?

Тим не менше, у нещодавньому інтерв'ю Російській службі ВВС голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв) не виключив, що в майбутньому у світовому православ'ї можуть сформуватися дві сім'ї православних церков.

"Якщо Московська церква хоче творити щось не відповідно духові священних канонів Вселенських і помісних соборів, якщо вона це робить, вона сама себе віддаляє від православ'я", - каже архієпископ Іов.

Свято-Пантелеймонів монастир на Афоні
Навіть якщо потік фінансів та паломників з Росії вичерпається, це не означає, що на Афоні станеться фінансова криза, переконані в Константинополі

Він нагадує, що з боку Москви вже лунали похмурі прогнози схизми "ще більшої, ніж у 1054 році" - це було у 2008 році, коли Вселенський патріарх Варфоломій збирався приїхати до Києва на святкування 1020-ї річниці хрещення Київської Русі.

"Але врешті-решт, що відбулося? Не тільки Вселенський патріарх прибув до Києва, але й покійний патріарх Московський Алексій ІІ прибув. Вони співслужили божественну літургію, а після цього зустрілися віч-на-віч... Себто схизми не було, і тому я вважаю, що те, що зараз говориться, - це лише пробують людей налякати, людям погрожувати, але жодних підстав для цього немає", - каже архієпископ Іов.

Тим не менше, оглядачі називають потенційним союзником Москви Антіохійський патріархат: в його юрисдикції перебуває Сирія, яка в економічному і політичному плані зараз є залежною від Росії.

"Антіохійська церква - це древній патріархат, він прекрасно знає канони церкви і прекрасно розуміє, що таке порядок у православній церкві… Церква несе місію, яка стоїть вище політики, і ми не можемо торгувати церквою через якісь геополітичні інтереси", - коментує такі прогнози владика Іов.

Так само скептично він ставиться до перспектив вплинути на позицію Константинополя через монастирі Афону.

За даними Російської служби ВВС, "афоніти" - впливові бізнесмени та політики, які регулярно здійснюють паломництва на Афон, - протягом останніх років пожертвували Святій горі близько 200 млн доларів.

Архієпископ Іов нагадує, що Афон відноситься до канонічної території Константинопольської церкви, а Вселенський патріарх виступає правлячим архієреєм афонських монастирів.

"Це правда, що паломники з Росії та України привозили в останні роки велику фінансову допомогу (на Афон), але не треба забувати, що афонські монастирі є дуже багатими самі по собі. У них є дуже великі володіння на Афоні, крім того, у них є дуже багато земель, будинків і нерухомості поза межами Афону. Тому, звичайно, якщо з Росії не будуть приїжджати паломники, то не буде цих пожертвувань, але це не значить, що на Афоні буде фінансова криза", - каже владика Іов.

Анафема Філарета

Патріарх Філарет
Скасування анафеми патріарха Філарета не означає легітимізації розколу або визнання неканонічних церков, підкреслюють в Константинополі

Одне з визначальних рішень на шляху до української автокефалії було ухвалено синодом Вселенського патріархату 11 жовтня цього року. Константинополь вирішив повернути канонічний статус главам невизнаних українських церков - предстоятелю УПЦ КП Філаретові та главі УАПЦ Макарію.

"Тут не йдеться про те, щоб визнати чи виправдати конкретну людину", - каже архієпископ Іов.

"Автокефалія, яка буде надана Православній церкві в Україні, має об'єднати всіх православних єпископів і всіх православних вірних в Україні. Але як це можна зробити, якщо частина цих єпископів були до цього часу в розколі, в схизмі, тобто були неканонічними? Треба було дати їм канонічний статус", - пояснює він логіку рішення Константинополя.

Українські священники
На об'єднавчий собор запросять єпископів всіх православних церков, які перебувають в Україні, незалежно від їх канонічності

У той же час владика Іов підкреслює: у цьому рішенні не йдеться про жодну легітимізацію розколу чи визнання невизнаних церков.

"Це не значить, що їх визнали як предстоятелів їхніх церков, тому що це було б дуже нелогічно, це б означало, що ми визнали дві паралельні церковні структури паралельно ще з третьою канонічною структурою, якою був би Московський патріархат… Ці єпископи відновлені як архієреї в лоно Вселенської церкви і тепер ми чекаємо на дальший крок, коли ці всі архієреї об'єднаються в новій структурі, Православній церкві в Україні, якій буде даний томос про автокефалію", - пояснює він.

За словами владики Іова, архієреями Вселенської церкви з 11 жовтня вважаються усі єпископи, які досі належали до невизнаних церков, жодного нового перерукопокладання проводити їм не потрібно. Так само не потрібно наново охрещувати людей, які прийняли хрещення у Київському патріархаті чи УАПЦ.

"Згідно з канонами Вселенських соборів, якщо людина була хрещена в ім'я Отця, Сина і Святого Духа в схизмі чи в єресі, її хрещення визнається, коли ця людина повертається в лоно церкви", - пояснює він.

Який тепер статус УПЦ Московського патріархату?

Архієпископ Іов підкреслює: з 11 жовтня цього року архієреями Вселенської церкви є не лише єпископи, які належали до УПЦ КП та УАПЦ, але й представники церкви Московського патріархату в Україні.

Одним з пунктів цього самого рішення Константинопольський патріархат скасував синодальний акт про передачу Київської митрополії - тобто, фактично, території України - під адміністрацію Російської церкви.

Києво-Печерська лавра
"З канонічної точки зору сьогодні в Україні УПЦ МП більше не існує", - зазначає представник Константинополя

"Скасуванням акту 1686 року скасована адміністрація Московською церквою Київської митрополії і всіх єпархій в Україні", - каже представник Вселенського патріархату.

"З канонічної точки зору це означає, що сьогодні в Україні УПЦ МП більше не існує. Всі архієреї тепер в Україні де-факто згідно з цим рішенням синоду є архієреями Вселенського престолу, і вони тепер повинні чекати директиву Вселенського патріархату щодо свого подальшого функціонування і існування в перспективі надання автокефалії Православній церкві в Україні", - пояснює архієпископ Іов.

На ділі це означає, що всі ієрархи українських церков, не важливо, до канонічної церкви вони належали раніше чи до неканонічної, зараз в очах Константинополя мають однаковий статус - ієрархів Вселенського престолу.

І, відповідно, вони мають рівні права брати участь у соборі, який буде скликано Вселенським патріархом через екзархів, які є його представниками в Україні.

У той же час архієпископ Іов утримується від відповіді на питання про те, коли саме може бути скликано собор, який утворить нову церкву. За його словами, Вселенський патріарх скличе цей собор, коли вважатиме, що "час настав".

Чи можуть співіснувати дві церкви в Україні?

Досі представники офіційного Києва та невизнаних церков заявляли, що в об'єднавчому соборі візьмуть участь лише ті архієреї церкви Московського патріархату, які звернулися до Константинополя з проханням про надання українській церкві автокефалії. А ті священики та вірні, які захочуть і далі перебувати в єдності з Російською церквою, отримають таку можливість.

При цьому у якості прикладу для України часто наводять Естонію, де з середини 1990-х років існують дві паралельні юрисдикції, які підпорядковуються, відповідно, Москві та Константинополю.

Архієпископ Іов сприймає такі заяви скептично.

Архієпископ Іов (Геча)
Всі розбіжності між церквами необхідно вирішувати в дусі братерської любові, каже архієпископ Іов

"Якщо буде так, як дехто зараз говорить, - що хто не захоче української автокефалії, зможе залишитися як російський екзархат чи невідомо що - це антиканонічно. Згідно канонів церкви, на території однієї держави має бути тільки одна православна церква, і ця автокефальна православна церква повинна об'єднувати всіх", - каже він.

Ситуацію, що склалася в Естонії, він називає компромісом, знайденим тимчасово. До того ж, нагадує він, Естонська церква у підпорядкуванні Константинополя є автономною, а не автокефальною, і тому підхід до цієї ситуації є принципово іншим, ніж до української.

"Якщо ми хочемо слідувати церковним канонам, не може бути повторення Естонії в Україні", - наголошує він.

А що в такому разі станеться з православними ієрархами - передусім, Московського патріархату, - які не візьмуть участі в об'єднавчому соборі та залишаться поза новою церквою? Їх відлучать від церкви?

"Це все - процес, - пояснює владика Іов. - Є така грецька приказка: час є найкращим лікарем. Треба розуміти, що ціль - це вилікувати розкол, який існував протягом останніх тридцяти років в Україні. Коли ви захворієте і йдете до лікаря, він не може вас вилікувати моментально, він припише вам курс лікування, який може тривати пару днів, пару тижнів, пару місяців, пару років, залежно від вашої хвороби. Ми зараз у лікувальному процесі. Мета - об'єднання українського православ'я. А скільки часу це займе - думаю, тільки Богу відомо".

Організаційно-правовими питаннями підготовки Об'єднавчого собору будуть займатися надіслані Константинополем патріарші екзархи
Організаційно-правовими питаннями підготовки Об'єднавчого собору будуть займатися надіслані Константинополем патріарші екзархи

За словами представників РПЦ, поява в Україні автокефальної, повністю незалежної від Москви церкви неминуче призведе до наростання напруженості в тамтешньому суспільстві та навіть до вибуху кровопролитних релігійних конфліктів.

"Кровопролиття триває в Україні, на Донбасі, вже протягом чотирьох років… Що ще гіршого може статися? Щоб це все зупинилося, достатньо рішення одної людини, в Москві, бо ясно, хто яку землю бажає захопити… Саме через цей конфлікт православні віряни в Україні і українська держава просили автокефалію, щоб Православна церква в Україні була незалежна від впливу чужої, ворожої держави", - відповідає на ці закиди архієпископ Іов.

Як називатиметься нова церква?

У Києві нині триває дискусія з приводу назви ще не створеної церкви. Представники Київського патріархату вважають, що вона має називатися "Українська православна церква" - однак проблема полягає в тому, що саме такою є офіційна юридична назва церкви Московського патріархату.

Отож, розмірковують у Київському патріархату, їхні "колеги" з Московського патріархату після утворення нової церкви повинні будуть змінити назву, наприклад, назвавшись митрополією чи екзархатом Російської церкви в Україні.

Втім, архієпископ Іов каже, що нова церква називатиметься по-іншому - "Православна церква в Україні".

"Не "Українська православна церква", тому що церква є єдина… Вона належить Христу, а не якійсь нації чи державі", - каже він.

"Грецькою мовою назви церков так і звучать: Православна церква в Греції, в Сербії, в Болгарії. Слов'янські назви - Болгарська, Сербська чи Російська православна церква - вживаються неправильно і вказують на етнофілетизм, тобто релігійний націоналізм", - пояснює архієпископ Іов.

Мітинг за Томос
Створювана об'єднана церква має отримати назву "Православна церква в Україні"

Зі слів архієрея також випливає, що рішення Константинополя стосовно української церкви можуть в принципі бути застосовані і до Білорусі, нинішня територія якої колись так само відносилася до давньої Київської митрополії.

"У даний момент не було звернення до Вселенського патріархату ані від білоруської держави, ані від білоруської церкви, тому питання (про надання білоруській церкві автокефалії) не розглядається. Але якщо вони звернуться, то, звичайно, є можливість, що це питання розглядатиметься аналогічно (українському)", - каже архієпископ Іов.

Чи довгим буде розрив стосунків?

Озвучені Константинополем наміри надати автокефалію українській церкві вже призвели до кризи у стосунках між Вселенським патріархатом та Російською церквою: на синоді 15 жовтня РПЦ оголосила про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем.

Патріарх Кирило та архієпископ Іов
В Константинополі як і раніше дивляться на ієрархів Російської церкви як на братів по вірі і сподіваються, що нинішня сварка не буде довгою

Навіть більше, як заявив у недавньому інтерв'ю Російській службі ВВС митрополит Іларіон (Алфєєв) у разі, якщо українська церква отримає автокефалію, синод РПЦ знову збереться і ухвалюватиме наступні рішення, - які, очевидно, ще більше поглиблять розкол між Москвою та Константинополем.

Попри це, архієпископ Іов називає архієреїв Російської церкви своїми браттями, визнаючи, що в Константинополі були готові до різкої реакції Москви на очікуване надання українській церкві автокефалії.

"Але ми не можемо жити під загрозами та залишатися байдужими до спасіння мільйонів людей тільки тому, що комусь це не подобається… Тут йдеться не про інтереси Константинополя чи інтереси Москви, тут ідеться про спасіння і добробут мільйонів людей, православних вірних в Україні", - каже він.

Навіть більше, констатує архієпископ Іов, вирішуючи українське питання, Вселенський патріархат "нічого не здобуває".

"Якби Вселенський патріархат хотів щось здобути, він міг би просто відродити свою митрополію, яка існувала (у Києві) до кінця XVII століття. Але Константинополь цього не бажає. Константинополь бажає подарувати Україні автокефалію, щоб в Україні була своя церква", - каже він.

Більше того, на його думку, і Москва з появою на православній карті світу нової автокефальної української церкви "нічого не втрачає", адже устрій, який до цього часу існував в УПЦ МП "фактично був устроєм автокефалії".

Москва сама не раз підкреслювала, що предстоятель української церкви обирається у Києві, і що ця церква є самостійною у всіх юридичних, фінансових та кадрових питаннях.

"Єресь папізму"

зустріч Вселенського патріарха Варфоломія і Папи Римського Франциска у Ватикані
Критики, головним чином в Росії, часто звинувачують патріарха Варфоломія в єресі папізма

Зараз представники Москви звинувачують Константинополь у перевищенні владних повноважень - "єресі східного папізму". Вони стверджують, що історична "першість честі" Вселенського патріархату - річ радше церемоніальна, яка не дає йому права втручатися на чужу канонічну територію і одноособово ухвалювати рішення, які впливають на долю мільйонів.

Автори подібних звинувачень не знають церковного права та канонів церкви, відповідає на такі закиди архієпископ Іов і детально пояснює канонічні підстави кожного рішення, ухваленого Вселенським престолом з українського питання.

"Якщо ми звинувачуємо Константинополь у псевдопапізмі, то це не відповідає ані правилам Вселенських соборів, ані з практикою того, звідки церкви отримали автокефалію", - резюмує він.

Попри недавні рішення синоду Московського патріархату, Константинополь зі свого боку не переривав євхаристійного спілкування з Російською церквою.

Патріарх Варфоломій на засіданні сінаксу Константинопольської церкви в Стамбулі
У Вселенському патріархаті вірять, що православна церква зможе знайти вихід з положення, що склалося

На запитання, за яких обставин такий розрив стосунків був би можливий, архієпископ Іов відповідає: "Це має бути щось дуже сильне відносно віровчення або канонічного устрою церкви".

Нинішні тертя між Москвою та Вселенським престолом з приводу українського питання Константинополь, вочевидь, такими не вважає і закликає вирішувати суперечності в дусі братської любові.

"Думаю, не потрібно забувати, що у Євангелії Господь наш Ісус Христос не закликає нас до ненависті, не закликає нас бути грубити з людьми чи погрожувати їм, входити з людьми у війну. В Євангелії Господь закликає нас до любові, до прощення, милосердя і порозуміння. І тому Константинополь завжди приймає рішення згідно з церковними канонами, в дусі Євангелія для того, щоб забезпечити спасіння людям", - каже владика Іов.

Однак як у Константинополі бачать шляхи виходу з нинішньої непростої ситуації у відносинах між двома церквами?

"Історія нас вчить, що всі православні церкви без винятку і найперше Православна церква в Росії, коли приходить момент загрози, якоїсь проблеми, вдаються до Константинополя за підтримкою і порадою", - каже він.

"Думаю, ніхто в даний момент у православному світі не бажає, щоби церкви ізолювали себе одна від одної… Так що я оптиміст, і думаю, що православна церква знайде вихід з цього положення", - говорить архієпископ Іов.

 

Святослав Хоменко, Михайло ДенисовBBC

 

 

 

Найстарший архімандрит Мукачівської єпархії УПЦ МП отець Миколай (Реківчак) перейшов в клір Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

 DSC00555555666629 жовтня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, прийняв архімандрита Миколая (Реківчака), намісника єпархіального чоловічого монастиря на честь святителя Миколая Чудотворця в смт. Чинадієво Мукачівського району Закарпатської області, клірика та найстаршого архімандрита Мукачівської єпархії УПЦ Московського патріархату на його прохання.

В Карпатській єпархії УАПЦ молитовно вшанували жертви профашистського режиму Королівства Угорщини на теренах Карпатської України до 74-річчя звільнення краю від мадярської окупації

 

rtytryry copy28 жовтня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви, голова Закарпатського обласного товариства борців за незалежність України в ХХ столітті, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, відслужив заупокійну літію за всіма жертвами профашистського окупаційного режиму Королівства Угорщина на території Карпатської України (Закарпаття), які були політично репресовані, закатовані та убиті мадярським окупаційним режимом в період з 29 жовтня 1938 року по 28 жовтня 1944 рр., до 74-річчя звільнення краю від мадярських терористів та окупантів.

Керуючий Карпатською єпархією УАПЦ Віктор відслужив молебень за мир і благополуччя в Україні до 74-річчя звільнення Карпатської України від мадярських окупантів та України від німецько-нацистських захватчиків

1944vuz28 жовтня 2018 року Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви, голова Закарпатського обласного товариства борців за незалежність України в ХХ столітті, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, відслужив молебень за мир і благополуччя в Україні, за перемогу Українського війська над підступними московсько-путінськими окупантами і терористами, за збереження життя і благополучне повернення додому всіх українських воїнів-захисників та полонених, за подолання розділення серед українських християн та утвердження єдиної Помісної Автокефальної Української Церкви до 74-річчя звільнення радянськими військами Карпатської України (Закарпаття) від окупації профашистського режиму Королівства Угорщини на чолі із регентом Міклошем Горті (період поетапної окупації: листопад 1938/ березень 1939 – жовтень 1944) та України від німецько-нацистських захватчиків на чолі із Адольфом Гітлером (період окупації: червень 1941 – жовтень 1944), яке відбулось 28 жовтня 1944 року.


Коротка історична довідка:

За період Другої світової війни (1939 – 1945), людські втрати України (убитими, закатованими до смерті, померлими від голоду та хвороб) склали біля 17 млн. чоловік, а в наслідок мадярської окупації Карпатської України Королівством Угорщини (1938/1939 – 1944) було піддано політичним репресіям біля 250 000 осіб (українців, євреїв, ром) з яких біля 150 000 чоловік були закатовані до смерті та убиті.

 

Прес-служба Закарпатського обласного товариства
борців за незалежність України в ХХ солітті

Вселенський Патріархат і Українська Церква. Мовою документів.

 

1535975126-1901

Подяки
Вселенська Патріархія висловлює свою вдячність видатним грецьким і російським дослідникам, які своїм бездоганним науковим внеском посприяли справі відновлення історичної правди щодо відносин Церкви України з її Церквою-Матір’ю.
Особлива подяка Освітньому фонду Національного Банку Греції і керівнику його Історичного і палеографічного архіву, видатному історику, філологу і палеографу пану Агамемнону Целікасу за те, що вони надали Вселенській Патріархії оригінали і відтворений текст старовинних копій критично важливих Патріарших і Синодальних документів щодо відносин Церкви України з Константинопольським і Московським патріархатами у XVII столітті.
Врешті, щиро дякуємо високоповажному досліднику Костянтину Ветошнікову, який поділився з Вселенською Патріархією своїми дорогоцінними знаннями у цій темі.

 ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПРЕСТІЛ І ЦЕРКВА УКРАЇНИ

   МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ


У зв’язку з розглядом Вселенською Патріархією можливості надання статусу церковної автокефалії Україні,  висловлювались міркування, навіть від представників офіційних інституцій, в яких право Константинопольської Церкви починати таку справу піддається сумніву. Головний аргумент, наведений у цих зауваженнях - Україна «становить канонічну територію Московського Патріархату», отже, такі ініціативи Вселенської Патріархії є «втручанням» у справи іншої церкви. 
Тому Вселенська Патріархія вважає за необхідне нагадати всім історичну і канонічну правду щодо відносин Константинопольської Церкви і Церкви України, збережену в офіційних документах, які, на жаль, або залишаються невідомими, або спеціально приховуються з очевидних причин.

Відносини Константинопольського Патріархату з Церквою України. Стислий історичний огляд.
Загальновідомо, що українці, так само як і всі інші народи, котрі ведуть свою історію з древньої Русі, завдячують християнською вірою і Православ’ям Вселенському Патріархату. Зайве ще раз нагадувати про і так всім відомі історичні події, пов’язані з хрещенням народу Київської держави князя Володимира у Х столітті і поширенням Православ’я по всій Київській Русі. Вселенський Патріархат є Матір’ю-Церквою для всього українського народу, так само, як і для російського, білоруського та всіх інших народів на цих територіях.
Руська Митрополія записана в старовинних списках митрополій Константинопольського Патріархату, як, наприклад, шістдесятою єпархією Вселенського Престолу у списку Льва Мудрого (ХІ століття)(reference 1).  На початку вона була об’єднана під назвою «Києва і всієї Русі» з кафедрою в Києві. Пізніше київські митрополити перенесли свою резиденцію до Володимира, а згодом у Москву, втім, канонічною кафедрою завжди мали місто Київ. В середині XV століття Київська Митрополія була розірвана на дві частини після обрання Митрополита Іони у Москві (1448 р.) і Митрополита Григорія Константинопольським Патріархом уніоністом Григорієм Маммою (1458 р.). Митрополит Григорій пізніше навернувся у Православну віру і був визнаний Вселенським Патріархом Діонісієм І (1470 р.), а у Москві 1561 року, без узгодження з Вселенською Патріархією, зійшов на престол новий Митрополит - Феодосій.
Після піднесення Московської Митрополії до рангу Патріархії за часів Вселенського Патріарха Єремії ІІ (1589 р.), Київська Митрополія продовжувала перебувати під омофором Вселенських Патріархів, які опікувалися нею або через уповноважених екзархів, або особисто, як це сталося 1589 року, коли Патріарх Єремія ІІ відвідав Київ і змістив за двоєженство Митрополита Київського Онисифора та інших винних кліриків, і висвятив на Київську кафедру Михайла (Рагозу). Також він погодив і благословив заснування Богоявленського братства, яке згодом буде перетворене в Академію, і започаткував скликання єпархіального Собору України.
Але, певно, найважливіше благодіяння Вселенської Патріархії для Церкви України відбулося, коли ця церква повністю латинізувалася, а її єпископи приєдналися до Унії. Тоді (1620 р.) Вселенський Патріарх уповноважив Патріарха Єрусалиму Феофана прибути в Україну, де він висвятив Православних єпископів, відновив Єпархіальний Собор України і обрав місцевого Митрополита за погодженням Вселенського Патріарха. Звісно, те, що ієрархи Київської Митрополії отримали хіротонію від Патріарха Єрусалимського не означає, що ця митрополія підкорилася його патріархату. 
Коли 1654 року Україна політично об’єдналася з Росією, порушувалося питання і її церковної єдності з Московською Патріархією. Але митрополити, єпископи, духовенство, шляхта і весь народ України рішуче відкинули цей союз. Марними були спроби Росії 1684 року придбати Київську Митрополію у Вселенського Патріарха Якова. Митрополит Київський Сильвестр і його наступники Діонісія, Йосип та Антоній, незважаючи на тиск, не погодилися приймати хіротонію від Патріарха Московського. Тільки їхній наступник, митрополит Гедеон, 1685 року спокусився прийняти хіротонію від Московського Патріарха Іоакима, але й тоді велелюдний собор, який був скликаний в Києві, визнав недійсним обрання митрополита, а його хіротонію - незаконною, тому що вони відбулися без відома Вселенського Патріарха. Ці дії Московського Патріарха спричинили серйозне порушення канонів. Встановлення єпископа з іншої єпархії на митрополичу кафедру без узгодження Патріархії, під чиїм омофором вона знаходиться, є порушенням наступних священних канонів: 35-го Апостольського канону, 6-го канону Першого Вселенського собору, 13-го і 22-го канонів Антиохійського собору, 3-го канону Сардського собору. Водночас, ці дії є втручанням в чужу юрисдикцію, яке засуджується наступними канонами:  2-им каноном Другого Вселенського Собору, 13-им і 22-им канонами Антіохійського собору, 3-тім каноном Сардського собору. Захоплення чужої єпархії категорично засуджується як порушення старовинних церковних правил і канонів: 8-го канону Третього Вселенського Собору і 39-го канону Трульського Вселенського П’яти-Шостого Собору. 
Після того, як у Москві зрозуміли, що нічого не може відбутися без погодження з Вселенським Патріархом, вони зосередили всі свої зусилля на тому, щоб примусити тодішнього Вселенського Патріарха Діонісія IV визнати хіротонію Гедеона. Всі зусилля на досягнення цієї мети від імені царів взяв на себе посол Російського Уряду Нікіта Алєксєєв, котрий для цього прибув в Адріанополь, де перебував Вселенський Патріарх Діонісій IV. Переговори і закулісні ігри детально описує в своєму Дванадцятикнижжі Патріарх Єрусалиму Досифій, який теж був там присутній і, в силу своїх особистих зв’язків з царською родиною, відіграв важливу роль у переговорах.
Результатом цих переговорів став Патріарший і Синодальний «Акт», або «Грамота видання», [Γράμμα ἐκδόσεως]  від червня 1686 року, яку підписав  Вселенський Патріарх Діонісій IV і разом з ним Священний Синод, а також інші митрополити Вселенського Патріархату. Первісний оригінал цього «Акту» був знищений, втім, окрім російських перекладів, збереглися і грецькі автентичні копії часів Патріарха Кіллініка ІІ, (1688 року, 1689-1693 років, 1694-1702 років), на основі яких був достовірно відновлений первинний грецький текст(reference 2 ).  Зберігся також грецький оригінал листа, який надіслав Патріарх Діонісій IV Російським царям Івану і Петру та царівні Софії, представлений в Зібранні офіційних документів Російського уряду 1826 року(reference 3). 
Ці два критично важливі документи - Патріарший і Синодальний «Акт» за 1686 рік,  відновлений нині російськими істориками у первинній його формі, та оригінал листа Патріарха Діонісія IV до російських царів, - представлені у додатках до цього документа. Звичайно, збереглися й інші офіційні документи за цією темою, з них тільки один в грецькому оригіналі, а інші в тогочасному російському перекладі, між якими також офіційні переклади російського Міністерства закордонних справ,  що зберігаються в його архівах, як і інші документи, в рукописах колекції «Ікона», котра містить різні тексти, пов’язані з Московською патріархією, очевидно, теж в офіційних перекладах(reference 4). 
Зайве підкреслювати, що перший з цих текстів становить собою не тільки Патріарший, але й Синодальний документ, і має перевагу в канонічному та правовому значенні, і, як достовірне вираження волі Вселенського Престолу, має пріоритет над кожним іншим документом, з яким є розбіжності.

Що випливає з аналізу текстів?
З аналізу цих двох основних текстів, а найперше Патріаршого і Синодального «Акту», чи, точніше - «Грамоти видання», - випливає наступне:
1. Підпорядкування Київської митрополії стався у «терпимий спосіб» і «у дусі церковної ікономії», «через завелику віддаленість місцини, через війни, які відбуваються між двома великими царствами», які спричинили, що «ворог правої, і істинної, і святої, і пречистої віри православних християн, як бур’ян і будяки розпорошився серед пшениці, тобто православ’я, і загрожував йому підпорядкуванням чужинцям та інакодумцям». Тимчасовий характер за церковною ікономією [οἰκονομία] і поступливість врегулювання передбачає Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року.  Про це ясно свідчить і видатний письменник Патріарх Єрусалимський Досифій, роль якого у переговорах була, як зазначалося вище, вирішальною, коли він пише, що заявив послу-посереднику Нікіті Алєксєєву: «дасться…Київ в опіку [ἐπιτροπικῶς] Москві через пануючу тиранію, до настання божественного розрахунку»(reference 5). 
2. Як слідує з Патріаршого і Синодального «Акту» 1686 року, значення «підпорядкування» Київської митрополії до Московського Патріархату становить, по суті, лише дозвіл на висвячування Митрополита Київського: «щоб святіша єпархія Київська була би підпорядкована святішому патріаршому престолу великого і богомбереженого міста Москви, тобто щоб в ньому висвячувався митрополит Київський в час, коли для цього є нагальна необхідність». Пояснення (через використання слова «тобто») роз’яснює значення слова «підпорядкована». Акт чітко говорить: «підпорядкування цієї Київської митрополії довірено святішому патріаршому трону Москви», тобто Патріарх Московський може висвячувати митрополита Київського від імені Вселенського Патріарха і тільки. Збережені документи грецькою мовою свідчать: «надати дозвіл…хіротонії», «…і надається цей дозвіл за церковною ікономією [οἰκονομικῶς]». В єдиному документі, що зберігся в оригіналі (Лист до царів), чітко говориться: «блаженніший Патріарх Московський…має [право] по дозволу висвячувати Київського митрополита», тобто Патріарх Московський може здійснювати хіротонію Митрополита Києва з дозволу Вселенського Патріарха.
Про повне приєднання Київської єпархії до Московського Патріархату не йдеться, як видно з того, що «Акти» (а) позбавляють Патріарха права обирати Митрополита Київського, і (в) зобов’язує кожного Митрополита Київського згадувати Патріарха Константинопольського «серед перших» на святій літургії. Необхідно підкреслити важливість цих двох умов.
3. Надання Патріарху Московському дозволу висвячувати Митрополита Київського і тільки його, того хто був обраний кліром та мирянами єпархії Києва, свідчить про високий рівень автономії та самодостатності цієї єпархії. Більше того, ця автономія не надається Патріархом Московським так, наче він був би владикою у цьому регіоні, швидше Московський Патріархат змушений прийняти це як умову, встановлену Вселенським Патріархом, і яку він змушений виконувати. За цією умовою Московський Патріарх не має права намагатися об’єднати, чи роздробити, чи ліквідувати цю Митрополію. Тобто, право на її поглинання Московським Патріархатом є повністю виключеним.
4. Обов’язок кожного Митрополита Київського згадувати «серед перших» на святій літургії ім’я Вселенського Патріарха чітко вказує на те, що Київська єпархія не передавалася Московському Патріархату як його канонічна територія. Згадування на літургії імені патріарха «серед перших» свідчить про канонічну залежність того, хто згадує, і становить собою не просто вираження доброзичливості чи приязності. В даному Патріаршому і Синодальному «Акті», чітко вказується умова згадування Вселенського Патріарха - як «джерело і початок» підпорядкованих йому архієреїв. А згадування Патріарха Московського після того, як згадується Патріарх Константинопольський, свідчить про його становище як «старшого [γέρων] і вищого [προεστώς]», саме в духовних відносинах висвяченого і того, хто висвятив(reference 6).  Варто зазначити, що Актом щодо Митрополита Філадельфійського, котрий перебував у Венеції, надавалося йому право висвячувати архієреїв Кефалонії і Кітери, також визначене згадування Митрополита Філадельфійського висвяченими ним архієреями, втім, це не означає, що митрополит Філадельфійський стає їхнім владикою. Аналогічно і згадування Митрополитом Київським Патріарха Московського після Патріарха Константинопольського не означає переходу Київської Митрополії під його юрисдикцію. З цих причин російський дослідник Вадим Миронович Лур’є(reference 7),  який досліджував синодальні документи 1686 року, пов’язані з Київською Митрополією, так само як і інші російські історики, дійшли висновку, що ці положення ясно мають за мету збереження канонічної влади Константинополя над Київською Митрополією(reference 8) .
5. Право, яке надається від правлячого архієрея іншим архієреям висвячувати кліриків, духовенство в їхній єпархії, є канонічною та поширеною практикою і сьогодні, якщо це відбувається за дозволом місцевого пастиреначальника, однак, це не означає відчуження канонічної території. Саме це й засвідчує Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року, коли передбачає, що духовенство і миряни Київської митрополії «мають дозвіл, як гарний і підтверджений канонами звичай», посилати обраних ними кандидатів на місце Митрополита Київського до Патріарха Московського для отримання хіротонії. Тобто, йдеться про дозвіл правлячого ієрарха надавати дозвіл іншому ієрарху висвячувати ієрарха, що належить до його юрисдикції(reference 9). 
6. Надання Вселенським Патріархом Діонісієм IV Патріарху Московському дозволу висвячувати Київського Митрополита було затверджене у синодальній «Грамоті видання», цю назву носять усі подібні документи, і також найважливіші з них. Термін «надавчий» [εκδοσις] є технічним терміном і мав у той час ширше поняття «дозволу», а в даному випадку - дозвіл на хіротонію або переведення. Таким чином, не йдеться про «Акт» чи «Томос» передання канонічної території Вселенської Патріархії до іншої автокефальної церкви, як це відбувається у інших випадках надання автокефалії, (наприклад Церкви Еллади, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Польщі, Албанії, Чеських земель і Словаччини), так само й передання конкретних регіонів іншій православній церкві (наприклад передання Церкві Греції Іонічних островів, Фессалії, або Діаспори 1908 року і її повернення до Вселенської Патріархії 1922 року). Ніколи жодна частина канонічної території Вселенської патріархії не віддавалася іншій автокефальній Церкві за документом, який називається «Грамота видання»(reference 10). Навіть піднесення Церкви Росії до Патріархату, з яким визначилися межі її юрисдикції, відбулося через Томос.  Якби Вселенський Патріархат хотів передати свою канонічну територію (а саме Україну) Московському Патріархату, тоді б він використав для цього документ, аналогічний тим, що були використані в інших випадках.
Все це свідчить про те, що Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року має значення, яке описує прославлений Патріарх Єрусалимський Досифій, що був знайомий з ситуацією з перших уст як учасник переговорів:
«нехай буде єпархія Константинополя, але опікувана святішим Патріархом Московським»(reference 11), 
і це, за тим же Патріархом Досифієм, «через пануючу тиранію, до настання дня божого розрахунку», що означає - доки час не буде правильний.

Становище до сьогодні
Те, що сталося після 1686 року, всім добре відомо. Московський Патріархат ніколи не виконував умов Патріаршого і Синодального «Акту» як у питанні способу обрання Митрополита Київського (духовенством і мирянами цього регіону), так і у питанні згадування  «серед перших» імені Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським на святій літургії. Таким чином, а головне - через протиправне припинення згадування Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським, de jure залежність Київської Митрополії (і Церкви України) від Вселенського Патріарха свавільно перетворилося у анексію і приєднання України з Московським Патріархатом.
Все це сталося у період, коли Вселенський Престол переживав жахливі випробування і знесилений через «обставини того часу, щоб підняти свій голос проти подібного свавілля»(reference 12).  Але, «те, що не існувало з початку - не підтверджується часом», відповідно до головного принципу Римського права, який визнається і священними канонами.  Церква України не припинила становити собою de jure канонічну територію Вселенського Патріархату.
Тридцятирічний термін давності, передбачений 17-тим каноном Четвертого і 25-тим Шостого (П’яти-Шостого) Вселенських Соборів не може застосовуватися в даному випадку, тому що ці канони стосуються «сільськогосподарських» чи «місцевих» громад(reference 13), але не єпархій чи митрополій. Усі стародавні тлумачі цих канонів у цьому погоджуються. 
Це завжди було відомо Вселенському Патріархату, і, незважаючи, на «обставини того часу», він проявляв терпіння перед свавіллям, яке чинив Московський Патріархат. Це було доведено у випадку з наданням Вселенським Престолом автокефалії Церкві Польщі  1924 року. У відповідному Томосі зазначається, що регіон Києва, від якого залежала і Польща, наколи не переставав входити в канонічну юрисдикцію Церкви Константинополя, так само й те, що умови «Акту» 1686 року ніколи не виконувалися Московським Патріархатом.(reference 14)

Висновки
З аналізу офіційних документів, збережених чи відновлених в ході історичного дослідження, не лише грецькими, а й російськими дослідниками, слідує наступне:
1. Вселенський Патріархат ніколи не поступався Київською Митрополією на користь канонічної території Московського Патріархату. Канонічні межі Церкви Росії визначилися, коли ця Церква була піднесена до Патріархату 1589 року, і ніколи не змінювалися Патріаршим чи Синодальним Томосом. Митрополія Київська в ці межі не входить. Кожен географічний регіон поза межами, які прописані у Томосі про автокефалію будь-якої Православної Церкви,  знаходиться поза її канонічними територіями, як це чітко передбачено для кожної автокефальної церкви.
2. Київська митрополія (і вся сучасна Україна) з часу її заснування була єпархією Вселенського Престолу, зберігаючи своє початкове і належне місце у Каталозі митрополій Вселенської Патріархії, тоді як кожен Митрополит Київський отримував хіротонію від Константинопольського Патріарха безперестанно до XVII століття. Узи єднання Церкви України з Вселенських Патріархатом були настільки нездоланними і після політичної інтеграції цього регіону з Москвою 1654 року, що кожна спроба Московського Патріарха висвячувати Митрополита Київського зустрічала жорсткий спротив духовенства і народу України.
Протиправна хіротонія Гедеона на Митрополита Київського Патріархом Московським Іоакимом 1685 року знову зустріла спротив духовенства і мирян Митрополії. Тільки коли тодішній Вселенський Патріарх Діонісій IV під жорстким тиском надав 1686 року дозвіл Патріарху Москви висвячувати кожного Митрополита Київського, духовенство і миряни того регіону прийняли хіротонію Гедеона і його наслідників, висвячених Патріархом Московським.
3. Офіційні документи, на основі яких цей дозвіл був наданий Патріарху Московському,  добре відомі і відкривають що:
а) Документ, яким був наданий цей дозвіл Патріарху Московському,  характеризується і називається в усіх існуючих офіційних текстах як «Грамота видання» («так званої  грамоти видання»), яка, за тогочасною технічною термінологією, вказує на надання дозволу висвячувати чи звершувати іншу канонічну дію, але ніколи не використовувалася для остаточного приєднання канонічної території до іншої автокефальної церкви.
б) Згідно зі всіма існуючими документами, дозвіл на висвячення Митрополита Київського Патріархом Московським був наданий за «церковною ікономією [οἰκονομία]», «через нагальну потребу», а саме «неосяжну відстань і щоденні зіткнення між двома царствами».  Іншими словами, цей дозвіл мав тимчасовий характер і діяв доти, поки існували причини для його надання.
г) Характеристика Київської Митрополії як «залежної» від Московського Патріархату, присутня в «Акті», одразу отримує пояснення у тому ж тексті і буквально означає «висвячення митрополитів у ній (Митрополії Київській)» Патріархом Московським. Ціль і значення «Акту» полягає у наданні «дозволу» Патріарху Московському висвячувати Митрополита Київського, а не передання йому канонічної території. Зрештою, в цьому й полягав запит до Вселенського Патріарха, як зрозуміло і зафіксовано у Патріаршому і Синодальному «Акті»: «надається дозвіл святішому Патріарху Московському висвячувати Митрополита Київського, коли ця митрополія залишається без дійсного архієрея». Вселенський Патріарх Діонісій IV і Патріарший Синод не мали причини надавати «більше того», що просилося. 
д) Умови, визначені Патріаршим і Синодальним «Актом», поза всяким сумнівом, підтверджують, що канонічні території Київської Митрополії не передавалися Московському Патріархату. Ніколи не відбувалося передання канонічної території іншій автокефальній церкві, за тієї умови, що вона не матиме права повністю керувати справами цієї території, включаючи спосіб обрання архієреїв, і, що найважливіше - обов’язок згадувати на святій літургії «серед перших» Предстоятеля Церкви, з якої вона походить.
Звичайно, це було відомо Московському Патріархату, ось чому він свавільно порушив ці умови і ніколи їх не дотримувався - саме тому, що намагався самовільно приєднати Київську Митрополію (і Україну) до своєї канонічної юрисдикції. Але це, безсумнівно, становить собою порушення священних канонів(reference 15)  і Акту, яким регулюються всі відносини Московської Патріархії з цим регіоном. Невиконання однієї з умов Акту робить недійсним увесь Акт.
Більше того, оскільки йдеться не про звичайний чи мирський, але про церковний, тобто священний, текст, порушники умов цього Акту мали б згадати його фінальні слова:
«Якщо ж хтось щось помислить супротив написаного чи замислить інший непослух, чи викаже спротив, то виявиться супротивником Господнього наказу і від Нього отримає відплату за зневагу до Патріархів, які є живими і одухотвореними образами Бога».
4. Через несприятливі історичні обставини Вселенський Патріархат стримався і промовчав про ці порушення і невиконання Московським Патріархатом умов Патріаршого і Синодального «Акту» 1686 року, але він ніколи не забував чи ігнорував їх. Доказом цього є надання Константинопольським Патріархатом Томосу про автокефалію Церкві Польщі  1924 року, у якому чітко вказується, що це рішення базується на тому, що Польща еклезіастично входила до Київської Митрополії Вселенського Патріархату, і те, що Московський Патріархат не виконував передбачені умови Акту. Надання автокефалії Церкві Польщі було прийняте всіма Православними Церквами, окрім Російської, яка дарувала свою автокефалію цій церкві 1949 року. Таким чином, всі Православні Церкви, окрім Російської, посередньо також визнали суверенне право Вселенського Престолу на Київську митрополію і Україну.

* * *

Коли 1757 року Митрополія Алеппо була надана Вселенському Трону через адміністративні  труднощі з Антиохійською Патріархією, до якої вона канонічно належала, Вселенський Патріарх Неофіт VII наголосив у відповідному Патріаршому і Синодальному Акті після повернення цієї Митрополії до Антиохійського Патріархату 1792 року наступне: 
«Факт підтримки і допомоги своїми власними силами у разі необхідності іншим святішим і апостольським патріаршим престолам, наш… Вселенський Престіл… вважає з давніх часів цілком пристойним, але факт привласнення їхніх прав і перемоги над ними із завданням шкоди, це не тільки здійснювати, але й чути нетерпимо. Бо перше - справедливе і гідне, а друге, навпаки, несправедливе і не гідне патріаршого сану».(reference 16)
Вселенський Патріархат завжди спішив допомогти і підтримати Православні Церкви, які переживали тяжкі випробування. Тим не менше, «він ніколи не примирявся з порушенням» канонічних прав тієї чи іншої Церкви. Усі існуючі відповідні документи передбачають, що кожен Київський Митрополит має обиратися Церквою України і згадувати на святій літургії «серед перших» Вселенського Патріарха як своє канонічне начальство. Невиконання цих фундаментальних умов становить собою присвоєння чужої юрисдикції. Більше того, присутність цих умов в усіх існуючих офіційних документах свідчить про те, що Константинопольська Церква ніколи de jure не втрачала свої канонічні права на Церкву України.
Також треба підкреслити одну з базових аксіом права: орган, який видав Акт, має абсолютний пріоритет у його трактуванні. Таким чином, в цьому конкретному випадку трактування Патріаршого і Синодального Акту належить передусім Вселенському Престолу.
Отже, Вселенський Патріархат має право і зобов'язаний надавати належну материнську допомогу Церкві України у кожній ситуації, коли це необхідно. 

посилання

1  J. Darrouzès, Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae, Париж, 1981, ст. 388.

2 В. Г. Ченцова (V. G. Tchentsova), Синодальное решение 1686 г. о Киевской митрополии, Древняя Русь. Вопросы медиевистики 2 [68] (2017) ст. 100-102.

3 Собранiе государственныхъ грамотъ и договоровъ, хранящихся въ государственной коллегiи иностранныхъ дѣлъ, Часть четвертая, Москва, 1826, ст. 514-517.

4 «Посольский приказ».

5 Архив Юго-Западной России, Часть 1, Том V, Київ, 1859, ст. 166-193.

6 Δοσιθέου, Πατριάρχου Ἱεροσολύμων, Ἱστορία περί τῶν ἐν Ἱεροσολύμοις Πατριαρχευσάντων, Книга 11, § 28, Том 6, (вид. Βασ. Ρηγοπούλου), 1983, ст. 240.  

7 Οἱ ὅροι «γέρων» καί «προεστώς» προέρχονται ἀπό τήν μοναστηριακήν ὁρολογίαν καί δηλώνουν πνευματικήν σχέσιν. Див. Παντελεήμονος Καρανικόλα, Κλείς Ὀρθοδόξων Κανονικῶν Διατάξεων, 1979, ст. 298-299.  

8 Лурье, В., Русское православие между Киевом и Москвой очерк истории русской православной традиции между XV и XX веками, Москва, 2009.  

9 Див. K. Vetochnikov, «La “concession” de la métropole de Kiev au patriarche de Moscou en 1686: Analyse canonique», Proceedings of the 23rd International Congress of Byzantine studies, Belgrade, 22–27 August 2016 : Round Tables, Ред. Bojana Krsmanović, Ljubomir Milanović, Белград 2016, ст. 780-784. 

10 Під час переговорів, Патріарх Досифій запропонував 13-ий канон Анкірського собору, 10-ий канон Антіохійського собору і 14-й канон Сьомого Вселенського собору як модель в цьому плані. Найближчий за часом до «Акту» 1686 року приклад надання дозволу хіротонії є золота булла 1651 року, якою Вселенський Патріарх надає дозвіл митрополиту Філадельфійському Афанасію Валер’яну, що перебував у Венеції, висвячувати митрополитів Кефалонії і Кітери через ворожнечу між Венецією і Османською Імперією, які не дозволяли хіротонію від Митрополита Монемвасійського (приклад аналогічний до того, що був з Митрополитом Київським 1686 року). Ця золота булла, на думку дослідників, має багато подібностей з «Актом» 1686 року і, можливо, слугувала моделлю для створення документу щодо Київської Митрополії. Див. V. G. Tchentsova, ст. 94.

11 Див. Καλλινίκου Δεληκάνη, Ἐπίσημα ἐκκλησιαστικά ἔγγραφα τοῦ Οἰκουμενικοῦ Πατριαρχείου, Том 4, 1905, ст. 24: «Συνοδικόν Χρυσόβουλον ἤ Τόμος …»

12 Див. V. G. Tchentsova (ἀνωτ. σημ. 2), ст. 98.  

13 Див. Κυζίκου Καλλινίκου (Δεληκάνη), «Ἡ αὐτοκέφαλος Ἐκκλησία Πολωνίας», Ἐκκλησία, 1924, ст. 6  

14 Там же.

15 Див. Ράλλη – Ποτλῆ, Σύνταγμα τῶν Θείων καί Ἱερῶν Κανόνων, ΙΙ, 1852, ст. 259 далі. і 361.  

16 Канонів, які порушуються в цьому випадку багато, як наприклад 35-те з Апостольських правил, 13-ий і 22-ий канони Антиохійського собору, 15-ий канон Сардського собору, 2-ий Другого Вселенського собору та інші.

17 Καλλινίκου Δεληκάνη, Ἐπίσημα ἐκκλησιαστικά ἔγγραφα, Том. 2, 1904, ст. 217.


ДОДАТОК
Текст 1
Патріарший і Синодальний «Акт»
так звана «Грамота видання» 1686 року

ВИКЛАД ПАЛЕОГРАФІЧНОГО ОПИСУ І ЗМІСТУ КОДЕКСУ ПАТРІАРШИХ ГРАМОТ ІСТОРИЧНОГО І ПАЛЕОГРАФІЧНОГО АРХІВУ ОСВІТНЬОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ, №22.

Вступ
………………………………………………………………………………………………...............
Між кодексами манускриптів, які знаходяться в Історичному і Палеографічному Архіві Освітнього інституту Національного Банку, є й кодекс під номером 22, який містить копії відібраних актів Вселенського Патріархату, зокрема, з XVII і XVIII століть.
…………………………………………………………………………………………………………
Загалом кодекс охоплює 268 актів, переважно патріарших і юридичних, а також  певних синоптичних розділів богословського характеру.
У ньому є акти з іменами Вселенських Патріархів і анонімні акти, які присвячені різним справам Патріархії: надання статусу ставропігії монастирям, синодальні рішення щодо висвячення архієреїв і позбавлення їх сану, енцикліки та інші справи юридичного характеру. Перші п’ять сторінок не пронумеровані, і містять зміст у тематичному алфавітному порядку.
Таким чином, наявні акти наступних Вселенських Патріархів:
Митрофан ІІІ (1567)
Неофіт ІІ (1611)
Паїсій І (1654)
Іоаникій ІІ (1655)
Парфеній IV (1667-1684, друге і п’яте патріаршество)
Герасим ІІ (1673)
Яків (1681-1688, перше, друге і третє патріаршество)
Кіллінік ІІ (1688-1702)
Діонісій IV (1682-1695, третє, четверте і п’яте патріаршество)
Неофіт IV (без дати)
Гавриїл ІІІ (1703-1704)
Кипріян І (1708-1713, перше і друге патріаршество)
Афанасій V (1710)
Кирил IV (1711-1712)
Єремія ІІІ (1719)
Паїсій ІІ (1732)
І дев’яносто інших актів неназваних патріархів.
Також вміщені акти щодо вирішення юридичних питань з 1662 по 1731 рік.
…………………………………………………………………………………………………………

Підтвердження автентичності текстів
1. Кодекс Патріарших листів у Історичному і палеографічному Архіві Освітнього інституту Національного Банку є автентичним і справжнім результатом роботи секретаря Вселенської Патріархії та його колег.
2. Дати 1784 і 1785 років наведені на останній, не пронумерованій сторінці, з’являються в контексті рукопису кодексу, тому в будь-якому разі він датується після 1732-1784 років, найімовірніше, близько 1750 року, коли був поширений видимий на папері водяний знак. 
3. Багато актів, які тут містяться, були ідентифіковані, а їх місце походження було визначене за автором, або за паралельними кодексами з зібраннями патріарших листів (Кодекс №3 Архіву Вселенського Патріархату, Критський Кодекс, Кодекс №315 Александрійського Патріархату, або за публікаціями Мануеля Гедеона, Кіллінікоса Деліканіса та інших).
4. Наведені нотатки власника, що ідентифікують Вселенського Патріарха Агафангела як власника кодексу, підтверджують автентичність походження і використання кодексу патріаршим секретаріатом. Констянтинос Георгіадіс (я знайшов іншу його нотатку з іменем власника на рукописі з колекції Музею Бенакі), очевидно, мав родинні зв’язки з патріархом Агафангелом. Як би не було, це тема для подальших досліджень.
5. Таким чином, немає жодного сумніву щодо автентичності як самого кодексу, так і текстів, які він охоплює.
....................................................................................................................................................

Афіни, 18 вересня, 2018 рік

Агамемнон Целікас
Директор Історичного і палеографічного архіву 
Освітнього інституту Національного Банку

 

 

Дійсна копія Патріаршої і синодальної грамоти, даної блаженнішому Патріарху Московському, так званої  грамоти «видання», про те, щоби Київській митрополії бути підлеглою його патріаршому престолу і ним висвячувався обраний Київський митрополит .
Усе,  за словом Апостола,  хай буде на розбудову (1 Кор., 14, 26):  чи коли ми щось робимо, чи коли говоримо – потрібно, щоб нашою метою була діяльність для вдосконалення ближнього та керування на користь братів. Бо божественний Апостол не припиняє закликати всіх братів до виправлення і невідкладно навчає того, що приводить до спасіння, та нагадує кожному не нехтувати своїми обітницями, але невсипними очима і напруженням розуму надавати кожному належну допомогу. 
Отже, і донині наступники тієї обітниці по-апостольськи спрямовуються оцим наступництвом, і за розсудом нашої мірності,  – та як угодно всесильному Богу, Який усім керує, – соборно головуючої та співзасідаючої з преосвященними братами архієреями, були представлені чесні грамоти найтихіших, найправославніших і Богом вінчаних царів, і великих князів Московських, володарів володарів, братів Івана Олексійовича і Петра Олексійовича, самодержців всієї Великої і Малої, і Білої Росії, численних східних, західних і північних земель, батьківських і прабатьківських  спадкоємців і владарів, шанованих у Господі і сердечно улюблених синів наших, і блаженнішого патріарха Московського і всієї Росії, кир Іоакима, у Святому Дусі улюбленого брата нашого і співслужителя, та благочестивого і ясновельможного підданого згаданих могутніх великих царів, гетьмана Запорозького війська обох сторін Бористена,  пана Івана Самойловича, улюбленого в Господі сина нашого, котрі [ці грамоти] повідомляють, що Київська єпархія, як підлегла найвищому й найсвятішому вселенському Константинопольському престолу, завше отримувала від нього висвячення свого архієрея за наказами священних законів.
Оскільки вже чимало років вдовує та митрополія і вже тривалий час не отримує висвячення в ній істинного архієрея,  через те, що потрапила в період війни поміж двох великих царств, то скористався випадком і отримав нагоду ворог правої, правдивої, святої і непорочної віри православних християн, і посіяв кукіль і терня серед пшениці, тобто православ’я, і є небезпека для неї потрапити під владу чужих і супротивних мудрувань.
Через це вони просили, з великим благоговінням і численними моліннями, надати дозвіл блаженнішому патріарху Московському висвячувати митрополита Київського в той час, коли ця митрополія перебуває позбавленою істинного  архієрея, або коли внаслідок благословенних причин буде відсторонений архієрей, якщо його оберуть тій єпархії підлеглі єпископи, архімандрити, ігумени святих монастирів та інші, за звичаєм, то для того, щоб не перебувати тій єпархії надалі без очільника, бо важко і дуже незручно надавати підтримку їй звідси в цій справі, бо для всіх очевидно, що ворог істини, диявол, одразу посіє кукіль, тобто єресі і розкольні вірування, тому саме це й наказало найбільше і найсильніше Царство,  яке панує над нами, та яке відгукнулося на заклики найтихішого і найхристияннішого того царства: тобто, не чинити жодних перешкод у цій справі.
Відтак, наша мірність, яка дійшла високості вселенського престолу і має таку владу турбуватися й пізнавати потреби, та за яку має дати звіт про всіх, довірених їй Богом, радісно сприйняла це прохання як благословенне і праведне та визнала достойним надати справі письмове забезпечення.
Отже, пишемо разом зі святим синодом архієреїв і пречесних  і в Святому Дусі улюблених братів наших і співслужителів і оголошуємо, щоб найсвятіша Київська єпархія стала підлеглою найсвятішому патріаршому престолу великого і богоспасенного міста Москви, тобто щоб, коли постане потреба, від блаженнішого патріарха Московського одержувати в ній висвячення митрополиту Київському, якого обиратимуть в тій єпархії підлеглі боголюбні єпископи, найчесніші архімандрити, найпреподобніші ігумени священних і шанованих монастирів, найпреподобніші ієромонахи, найблагочестивіші ієреї, преподобні монахи, князі та інші, спонуканням і дозволом тамтешнього найсвітлішого гетьмана, за звичаєм, який панує в тому місці. А також отримати від нього на пергаменті викладену, так звану справу і визнавати його як старця і старшого, як такого, від кого одержав висвячення, а не від Вселенського, як вище сказано, внаслідок надмірної віддаленості та через постійні війни двох царств, застосовуючи спосіб поблажливості за прадавнім звичаєм і надаючи  йому цей дозвіл через ікономію [οἰκονομία].
Коли ж той митрополит Київський в тій єпархії буде звершувати Божественну і священну безкровну жертву, то нехай згадує в перших шановане ім’я Вселенського Патріарха, який є джерелом і початком, що височить скрізь над усіма парафіями та єпархіями, а потому – патріарха Московського, як свого старця, за умов, що ніхто цьому не буде протидіяти чи суперечити, позаяк воно є благословенним і справедливим. 
Якщо ж хтось щось помислить супротив написаного чи замислить інший непослух, чи викаже спротив, то виявиться супротивником Господнього наказу і від Нього отримає відплату за зневагу до Патріархів, які є живими і одухотвореними образами Бога. 
Задля об’явлення і підтвердження цієї справи, ця синодальна щодо «видання » грамота написана і до священного кодекса нашої Христової Великої Церкви переписана, вручена блаженнішому патріарху Московському, кир Іоакиму, року Спасителя 1686, місяця червня, індиктіона 9.

To see the original text CLICK HERE

Текст 2
Патріарший лист до царів Росії(reference 17)
Діонісій, милістю Божою архієпископ Константинополя, нового Риму і Вселенський Патріарх. 
Найтихіші, найдержавніші, Богом вінчані, Богом бережені, переможці, тріумфатори й захисники християнського роду, милістю Божою правителі, царі і великі князі, найблагочестивіші браття-володарі, правителі Іван, Петро і Софія Олексійовичі, всієї Великої і Малої, і Білої Росії, і самодержці Московські, Владимирські, Київські, Новгородські, царі Казанські, царі Астраханські, царі Сибірські, великі правителі Псковські і великі князі Литовські, Смоленські, Тверські, Волинські, Подольські, Югорські, Пермські, Данцигські,  Булгарські й багатьох інших [земель] правителі, великі князі [Новгорода] нижніх земель, Чернігівські, Рязанські, Полоцькі, Обдорські, Ростовські, Кондінські, Ярославльські, Білозерські, Удорські, Обдорські, Ліфляндські, Мстиславські, і всієї північної землі володарі, правителі землі Іверської, [Кар]таллінської, царів Грузинських і Кабардинських, землі Черкеської, Горської, Грузинської й інших багатьох керманичів і  областей східних, західних і північних, очільники і володарі, і від предків переможці і спадкоємці, улюблені в Ісусі Христі Господі нашому,  і сердечно жадані сини нашій мірності .
Бажаю небесної благодаті і милості спасіння для вашого святішого і могутнього царства від Пресвітлої, і Надсутнісної, і Єдиної, і Блаженної, і Животворчої, і Незлитної Трійці, від якої всяке подання - благо і кожний дар досконалий; сили і здоров’я тілесного, мужності і стійкості проти всіх супротивників, старості найглибшої, перемоги і здобутків у боротьбі з усіма ворогами видимими і невидимими,  постійного укріплення і розширення вашого державного і святого царства для нащадків вашого Богом спасенного і Богом береженого царського Вашого роду. Божественна і досконала всемогутність, хоча й без засобів і причин, усе привела з небуття до буття, одначе, часто засобами й причинами не лише згідно з природою, а й надприродно все влаштовує: тому й людський рід був урятований від всесвітнього потопу в ковчезі завдяки неймовірному кораблеводінню Ноя, і народ Ізраїльський перейшов через Червоне море завдяки новому керуванню керманича Мойсея, і дім Якова наситився незаздрісними руками хлібодавця Йосипа, і тисячі інших справ з природних причин, згідно з думкою деяких зовнішніх філософів, дивовижно спричинила, які  Святе  Письмо ясно передає. 
Отож і нині, оскільки Київська єпархія перебуває в сильних утисках від різноманітних обставин пастирського управління і  церковного врядування, була використана як належний і пригожий засіб, обраний розваженням Всесвятої і Животворчої Трійці, ваша завжди шанована держава. Тому нам були доставлені шановані грамоти вашого Богом береженого царства, котрі, щонайперше, повідомляють про Ваш мирний і переможний стан, далі – виявляють стан Київської єпархії, тобто що через завелику віддаленість місцини, через війни, які відбуваються між двома великими царствами, не було дозволу від величності патріаршого Вселенського Престолу на висвяченння істинного митрополита Київського після того, як ця єпархія, за пануючим від початків звичаєм йому [Вселенському Престолу]  підвладна, залишилася без предстоятеля і перебувала тривалий час без пастиря. Ворог благочестивої і правої, істинної і святої, і непорочної [віри] благочестивих і православних християн, диявол, лихими засобами посіяв численний кукіль серед цієї пастви і тернії якнайбільші, так що ледь не задушена була пшениця, тобто благочестя, якби Ваша царська найправославніша держава не піднялася для захисту і не попросила передати цю Київську єпархію під владу святішого престолу патріарха Московського з тим, коли постане потреба висвячення гідної особи, обраної підлеглими цій митрополії єпископами, архімандритами, ігуменами, ієреями, ієромонахами, монахами,  можновладцями та іншими, за дозволом і спонуканням тогочасного найсвітлішого гетьмана, то нехай має дозвіл тогочасний блаженніший патріарх Московський і всієї Русі висвячувати такого за церковним уставом і об’являти істинного і законного, і канонічного митрополита Київського з його привілеями,  і  вручати йому те, що іменується актом на пергаменті, який оголошує письмово про те, що кожен з архієреїв має здійснювати владу в своїй єпархії. 
Тому наша мірність винесла цю справу на соборний розгляд і, розглянувши її разом з нами, преосвященні митрополити і пречесні в Святому Дусі улюблені брати наші і співслужителі, не лише визначили її як благословенну і розсудили як справедливу,  але й дуже похвалили і сильно здивувалися  піклуванню, що ви його виявили: про що і були видані соборні патріарші грамоти і внесені до книги Великої Христової Церкви,  в яких викладено, що блаженніший патріарх Московський і всієї Русі, кир Іоаким, у Святому Дусі улюблений і жаданий брат, і співслужитель  нашої мірності  має за дозволом висвячувати Київського митрополита, за церковним уставом, якщо його оберуть підлеглі у цій єпархії, згідно з виданою грамотою для підлеглих Київської єпархії. Тобто, коли постане потреба обирати особу майбутнього митрополита Київського, то вони мають дозвіл обирати того, кого захочуть, і так само наступні за ним патріархи, а ця Київська митрополія нехай буде підлеглою Святішому патріаршому Московському престолу, а її архієреї, нинішній і майбутні, визнають як  старця і старшого тогочасного патріарха Московського як такі, що ним висвячені, з єдиним застереженням, а саме: коли митрополит Київський буде здійснювати безкровну і Божественну літургію  в цій єпархії, то нехай згадує серед перших шановане ім’я всесвятішого Вселенського патріарха, як такого, від якого блага на всі кінці вселенної поширюються і який є джерелом усього, і який через вказані причини виявив поблажливість, і поклав на патріарха Московського підлеглість цієї [митрополії], а вже потім [слід згадувати] патріарха Московського.
Молимо вас, найтихіших і Богом вінчаних великих царів і найправославніших  самодержців, щоб з роками не зникала ваша сердечна синівська милостиня, але проявляйте співучасть лагідним серцем і милосердним оком, ми ж не полишимо, але завжди здійматимемо руки до Архіпастиря, Господа нашого Ісуса Христа, молячись і просячи подавати православнішим і Богом вінчаним царям благодать небесну, здоров’я і досконале благополуччя, міць душевну й тілесну, здобутки й перемоги над ворогами видимими і невидимими, прирощення найбільшого Вашого царства, помноження миру серед підлеглих, любові християнської, братерської і нелицемірної між Вами, спадкоємців Вашому царському роду аж допоки сходитиме сонце, радості і веселості невимовної, а після цього – вічного блаженства, ще прощення і Царства Небесного святішим і пріснопам’ятним Вашим праотцям, які були від початків цього [вашого] царства. 
Нехай буде так, а  триіпостасна і свята, і живоначальна Тройця нехай буде вам хранителем і помічником Вашим у всьому житті. Амінь. 
Року Спасителя тисяча шістсот вісімдесят шостого, індиктіона дев’ятого, місяця травня.
† До Бога палкий молитвеник за Ваше найхристиянніше царство і в усьому духовний отець і Вселенський Патріарх.

Джерело: сайт Вселенської патріархії.

 

 

80-річчя проголошення автономії Карпатської України

 

golovna32165432111 жовтня виповнюється 80 років від проголошення автономії нашого краю у складі першої Чехословацької республіки. Уперше за багато століть закарпатські українці набули власної державності – наразі у формі автономії. Але, щоб увійти до цього здобутку довелося чекати і боротися довгі два десятиліття. Власне, усе міжвоєнне двадцятиліття на Закарпатті було для місцевих українських сил суцільною боротьбою за автономію як за перший етап утвердження української державності.


Початок боротьби за автономію
Про якусь українську автономію у складі колишнього Угорського королівства не доводилося навіть мріяти. Тільки після краху Австро-Угорської монархії і перетворення Угорщини на республіку там приймається Закон № 10 “Про автономію руської нації, проживаючої в Угорщині” (у літературі цей закон відомий під назвою “Закон про Руську Крайну”), ухвалений урядом 21 грудня 1918 р. і опублікований 25 грудня 1918 р. За ним Закрпаття під назвою Руської країни отримує автономію, проте вона так і лишається лише на папері. Між тим по всьому краєві виникають народні ради як зародки місцевого самоврядування і опора майбутньої державної автономії. 
Першу Руську народну раду організовано 8 листопада 1918 р. на зборах жителів с. Стара Любовня на Пряшівщинві. Услід за нею подібні виникають у Пряшеві, Ужгороді, Сваляві, Мараморош-Сиготі, Хусті, Ясині. А 21 січня 1919 р. силами цих рад скликається Хустський з’їзд, який часто називають Хустським Всенародним конгресом (у роботі цього з’їзду взяло участь понад 1500 делегатів з 175 населених пунктів краю). Резолюція, прийнята на цьому конгресі, визнавала недійсним Закон № 10 від 21 грудня 1918 р. та існування Руської Крайни під протекторатом Угорщини, проголошу¬вала возз’єднання Закарпаття (у складі Західноукраїнської Народної Республіки) з Українською Народною Республікою, акцентували на правовій основі цього. А незадовго до того у східній частині Закарпаття, у невеликому гірському с. Ясіні, виникла нова держава Гуцульська Республіка. (08.01.1918).
Тим часом в Угорщині проголошено комуністично-радянську владу. Постанова її Революційної урядової ради 2 квітня 1919 р. поділяла Закарпаття на 30 округів і чотири жупи. Щоб надати демократичності формам правління, передбачалося проведення на Закарпатті (7–14 квітня 1919 р.) перевиборів до місцевих рад. Для цього у кожному населеному пункті створювалися виборчі комісії, головою яких спеціальним рішенням міністерства внутрішніх справ призначався так званий політичний повірений. Він стежив за тим, щоби обиралися лише потрібні владі особи. Зробити це було нескладно, тим паче, що при необхідності вибори, які передбачали закриту процедуру голосування, нерідко проводилися відкритим голосуванням. Із поваленням радянської державності в Угорщині і окупації краю чеськими і румунськими військами в Ужгороді 8 травня 1919 р. створено Центральну руську народну раду, за що висловилося 1200 делегатів з Пряшева, Ужгорода, Хуста. Саме ця рада в умовах міжнародного тиску, погоджується із тим, аби край на правах широкої автономії для українців (Русинів) увійшов до Чехословаччини. Прийняття такого рішення було вимушеним і в умовах фактичної окупації Закарпаття Чеховлосвацькими і Румінськими військами иа ігнорування західноєвропейських держав політичним волевиявленням українців (русинів) нашого краю про бажання бути у воз'єднанні із Україною.
І справді, 10 вересня 1919 р. згідно з Сен-Жерменським мирним договором з Австрією, припинила своє існування колишня Австро-Угорська монархія; згідно зі статтями 10–13 цього договору Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» (опубліковано в офіційному зводі законів під № 508 від 31 грудня 1921). Т.Масарик висловився про Закарпаття: «причини сьогоднішніх відносин необхідно шукати в попередньому режимі.…Першим нашим обов’язком є підняти народ до рівня парламентаризму… Підкарпатська Русь потребує трьох основних реформ: відкриття шкіл, заснування закладів охорони здоров’я і земельної реформи». 10 листопада призначено Автономну Директорію Підкарпатської Русі під головуванням Г.Жатковича.
Та попри обіцянки 29 лютого 1920 р. прийнято Чехословацьку Конституцію та її складову частину – Закон про мову № 122, але ці документи не містили жожної згадки про автономію нашого краю. На знак протесту проти цього 17 березня 1921 р. перший губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович подав у відставку; Керiвництво перейшло до чеха Егренфельда. 16 січня 1922 р. прем’єр-міністр Чехословаччини Е.Бенеш на засіданні комісії з конституційного права відзначив: «Тут йдеться не про федерацію у Чехословацькій Республіці, а про автономію: в питаннях освіти і культури в загальнодержавних рамках… Населення політично незріле, 70% не вміє читати/писати; Національні та релігійні відносини дуже складні.…».
При цьому слід зазначити що твердження Е. Бенеша про те, що 70% українців (русинів) нашого краю не вміє читати і писати не відповідало дійсності. І використовувалося виключно для політичних спекуляцій в питанні щодо затримки із надання автономії. 
Тому під час парламентських виборів 1924, 1925, 1929 і 1935 р. вимога автономії краю звучала практично в усіх партій і кандидатів, що балотувалися на Закарпаття. Не менш активно підіймали це питання уже обрані депутати. Так, 10 червня 1926 р. усі депутати парламенту від Підкарпатської Русі (Закарпаття) зробили спільну заяву проти реорганізації території краю в наджупу, оскільки вважали це новою, черговою відстрочкою надання краю автономії. 14 липня 1927 р. у Чехословацькій республіці прийнято Закон № 125 «Про адміністративну реформу» (вступив у дію 1 липня 1928 р.); Підкарпатська Русь стає краєм з адміністративно-територіальним устроєм подібно до інших країв (провінцій) Республіки, але без автономії.
Перелом у боротьбі
Тільки 9 березня 1937 р. керiвництво Народних Рад Пiдкарпатської Русі (української і русофільської) вислало до чеського прем`єра М.Годжi делегацiю в складi М.Бращайка, А.Бродiя, Й.Камiнського, яка передала тому меморандум з вимогою автономiї краю. М. Годжа повiдомив, що уряд готує два законопроекти по впровадженню першого етапу автономiї для українців (русинів) Закарпаття. При цьому було звернено увагу на те, що у випадку, якщо ради представляють iнтереси чужої держави, автономiю буде скасовано. 26 червня 1937 р. прийнято закон ЧСР № 172, який регулювував повноваження губернатора Підкарпатської Русі. Коментуючи його, 28 жовтня Е.Бенеш заявив: «Закон про самоврядування Підкарпатської Русі у своїй першій фазі вступив у силу вже у ці дні. Наступні кроки, які будуть зроблені в недалекому майбутньому, визначать подальший розвиток цієї території серед особливих умов… Уряд нашої держави свідомий своїх зобов’язань та своєї сили і буде відстоювати свої еволюційні методи».
Боротьба за автономію набирала все більшого розмаху. 19 квiтня 1938 р. закрпастький тижневик "Свобода" чiтко стає на позиції захисту українських національних прав та інтересів i вiдповiдає газетi пiдкарпатських соцiал-демократiв "Вперед": "Так, iнтернацiональнi панове, ми будемо войовничим органом всiх нас об’єднуючого здорового українського нацiоналiзму". 22 i 29 травня по всьому краю проходять мунiципальнi (сiльськi) вибори. У бiльшостi сiл перемагають старости-українцi. 
29 травня 1938 р. в Ужгородi, у Народному Домi "Просвiти" вiдбулося засiдання Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради з нагоди 20-рiччя ЧСР. Головний доповiдач С. Клочурак пiдкрес¬лив, що українцi стоять на сторожi цiлостi республiки, але домагаються реалiзацiї своїх прав на автономiю. Водночас прийнято резолюцiю, в якiй констатовано, що закон Чехосло¬ваччини № 172/37 про перший етап автономiї Пiдкарпатської Русi не втiлено у життя, хоч минуло вже 11 мiсяцiв вiд його прийняття.
30-31 травня 1938 р. відбувається спільне засідання лідерів Першої Руської (Української) Центральної Ради братів Бращайків, С.Клочуряка, А.Волошина, Ю. Ревая. З боку русофілів були присутні А.Бродій, С.Пещак, Фелдешій, Геровський та ін. Кількакратні спільні наради довели нарешті до узгодження позицій. На зібраннях проголошували традиційні автономістські лозунги: створення Підкарпатського міністерства у Празі, підпорядкування місцевої адміністрації губернатору, приєднання до Підкарпатської Русі всіх територій заселених Русинами. Цей чисто тактичний маневр Першої ЦР(У)НР цілком вдався і вийшов на користь нашого краю. Президія ПЦР(У)НР висунула до уряду Чехословаччини вимоги широкої автономії, проведення виборів до сойму Підкарпатської Русі до 30 листопада, організація міністерства у справах Підкарпаття та ін. Це супроводжувалося жвавим акціями по містах і селах усього краю. Відповідна активність тривала до самого отримання автономії.
15 червня 1938 р. ужгородський тижневик "Нова Свобода" у найпершому своєму числi опублiковано програмну статтю С. Клочурака "Перед но¬вим iсторичним завданням", в якiй заявлено, що перший щоден¬ник в iсторiї українцiв Закарпаття буде твердо й непохитно стояти в оборонi прав свого народу, боротися за автономiю Закарпаття в рамках демократичної Чехословаччини. Газета захищатиме державний суверенiтет ЧСР, але й криткуватиме її уряд за помилки, допущенi в нацiональнiй та соцiальнiй полiтицi. 
16 червня 1938 р. у 61 населеному пунктi Пiдкарпатської Русi вiдбулися чергові місцеві вибори, на яких знов перемогли українські кандидати від Першої ЦР(У)НР. 17 червня відбулося Пластове свято у Хустi з кiлькаденним таборуванням у Буштинi. 26 червня прогримів Просвiтянський з’їзд у Перечинi. А 29 червня "Нова Свобода" опублiкувала статтю І. Рогача: "На Пiдкарпаттi (Закарпатській авт.) вже був здiйснений єдиний український фронт, на З’їздi "Просвiти" 17 жовтня 1937 року. Тепер, у вирiшальнiм моментi всього українського народу, українцi повиннi створити єдиний український фронт, щоб раз назавжди забезпечити українську полiтичну гегемонiю в нашiй країнi". Пiд "нашою країною" тут малася на увазi розшматована Україна. Символiчно, що публiкацiя вийшла рiвно за шiсть рокiв до возз’єднання Закарпаття з великою Україною. 
6 серпня 1938 р. подібний Просвiтянський з’їзд пройшов у Великiй Копанi. Головним промовцем був Ю. Ревай. Виступили також С. Росоха, І. Рогач, М. Вайда, М. Мельник та iншi. С. Росоха заявив: "Тип старого русина–раба перетворюється в новий тип свiдомого русина-українця, свiдомого своєї національної єдностi i сили. Русин мусить навчитися бачити, хотiти, жити й думати!" 20 серпня просвiтянський з’їзд відбувся і у с. Невицьке. Головував Іван Росул, помагав Юрко Попович. Було висвячено український прапор. Учасникам манiфестацiї роздавалася випущена ОУН медаль з написом: "Царице Україно, з’єднай i визволь нас". Це призвело до арешту І. Рогача, С. Сабола та iнших. 28 серпня у Мукачевi на Чернечiй горi пройшла багатотисячна конфесiйна i нацiональна манiфестацiя на честь Успiння Богородицi. 
4 вересня 1938 р. зібрався Конгрес Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. До Ужгорода прибуло 1100 делегатiв. Голова Ради А. Волошин сказав: "До полiтичної боротьби маємо iти органiзованим фронтом. Наша програма ясна i чесна. Нiкому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашiй країнi запанували правда, право й справедливiсть! Хочемо, щоб перестала бiологiчна полiтика нищення всього, що є наше, українське". Ю. Ревай вказав на загрозу, яка нависла над українцями Закарпаття i гостро критикував шкiльнi порядки пiд чехословацькою адмiнiстрацiєю. С.Клочурак, поставивши запитання "Як нам поступати", вiдповiв на нього: "Інтерес народу понад усе!" С. Росоха стверджував, що "українське питання на Закарпаттi є частиною загальноукраїнського питання. Не вiримо далi в жоднi обiцянки!" Конгрес прийняв резолюцiю, щоб уряд Чехословацької республіки на вимогу населення Пiдкарпатської Русi заявив гострий протест проти утиску 7 мiльйонiв українцiв у Польщi. 
І. Рогач пiдкреслив об’єднання всiх українських полiтичних сил. Молодi учасники конгресу започаткували перший загiн Української Народної Оборони, який очолили Василь Івановчик, Іван Рогач, Степан Росоха. Військовий штаб очолили полковники Аркас, Стефанов і сотник Клименко. Упродовж місяця було створено штаби УНО по всій территорії Карпатської України.
7 вересня, середа до Праги вiдбула делегацiя Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради (A. Волошин, Ю. Ревай, С. Клочурак, Д. Попович, М. Попович, С. Росоха, В. Приймак, Ю. Гуснай, В. Свереняк, І. Чобан). На аудiєнцiї у прем’єра ЧСР Мiлана Годжi делегація рiшуче ставить вимогу автономiї.
В Ужгороді відбулися установчі збори організації молодих українців “Українська Національна Оборона”, яка співпрацюватиме зі всіма українськими організаціями, що не йдуть в розріз з українським національним ідеалом, і під час виборів до сойму чи парламенту підпиратиме акцію Першої Української Центральної Народної Ради, яка стоятиме виключно на українському грунті.

9 вересня 1938 р. українська делегація повернулася з Праги без конкрет¬ної вiдповiдi. Центральна рада видала комунiкат, в якому вiдзначала необхiднiсть подальших переговорiв. 14 вересня крайова конференція Першої ЦУН Ради в Ужгороді приймає постанову не вести подальших переговорів і не висилати більше делегацій до Праги доки центральна влада не запропонує конкретний проект закону про введення автономії Підкарпатської Русі в життя. Після цього міністр Задіна виголосив прокламацію уряду Чехословацької республіки, в якій празький уряд обіцяє провести вибори до сойму автономної Підкарпатської Русі.
Прагнення закарпатських українців підтримали і загальноукраїнські сили. 16 вересня 1938 р. Провiд Організації Українських Націоналістів розповсюдив заяву: "Українське Закарпаття в цiй хвилi захищає iдею незалежної Української Закарпатської держави, яка з хвилинного вибуху повстання на всiх українських землях проти всiх окупантiв України стихiйно об’єднається в одну державу всiх українцiв!" У Вiднi заходами штабу ОУН для закарпатських справ розпочало роботу українське радiомовлення.
Натомість в Ужгороді 17 вересня 1938 р. остаточно сформовано провiд Української Народної Оборони: голова – С. Росоха, заступник – І. Рогач, секретар – В. Деха, оргреферент – В. Івановчик, скарбничий – А. Гелетка. Арешт І. Рогача, переховування С. Росохи у Мукачевi. Чеськi властi заборонили проведення зборiв i засiдань, посилили цензуру.
21 вересня 1938 р. вперше в Підкарпатської Русі представники обох політичних орієнтацій (української і русофільскої) підписали спільну декларацію, яку представники Пiдкарпатської Русi в чехословацькому парламентi (депутати Павло Коссей, Андрiй Бродiй, Юлiан Ревай, Петро Жидовський, Степан Фенцик, сенатори Едуард Бачинський, Юлiй Фелдешiй) вручили уряду Чехословацької республіки та дипломатичним представникам західних держав у Празі.. У цьому документі були вимоги персональних змін на керівних посадах у краї, представництва українців (русинів) у центральному уряді в Празі, приєднання Пряшівщини та надання допомоги населенню верховини: "Ми, представники руського народу, усвiдомлюючи свою вiдповiдальнiсть перед iсторiєю нашого народу i бажаючи забезпечи-ти його свободу та краще майбутнє i саме його iснування на його нацiональнiй територiї, заявляємо, що наш народ нiколи не вiдмовлявся вiд свого права на самовизна¬чення i вiд права управляти сам собою, i що ми вимагаємо в даний час здiйснення цього права в нинiшнiй доленосний час, коли вирiшується не тiльки доля Чехословацької респуб¬лiки, але i доля нашого руського народу". 
Переддень автономії
24 вересня 1938 р. до Праги знову виїхала делегацiя карпатських полiтикiв на чолi з губернатором К.Грабарем. А молодий радикал Ю. Химинець виїхав до Вiдня, де невдовзi створив Закордонну делегацiю Карпатської України. У Львовi того дня відбулася манiфестацiя студентiв на пiдтримку українцiв Закарпаття. Проте справа зрушилася з місця тільки після 29–30 вересня, коли Мюнхенська конференцiя поклалапочаток розчленування Чеховлоаччини. На жаль, тільки після цього ослабла Пранга повертається обличчям до національних вимог Закарпаття. Тим більше, що ці процеси підстьобнула 6 жовтня 1938 р. нарада лiдерiв полiтичних партiй Словаччини у м. Жилин. Гостями наради були А. Бродiй, А. Волошин, Е. Бачинський, Ю. Ревай i С. Фенцик, якi погодилися з iдеєю претворення Чехословацької республіки на федерацiю. Представники Словаччини i Підкарпатської Русі вiдкинули пропонованi Прагою компромiси i поставили вимоги полiтичної автономiї для обох земель. Словацька Народна партія А.Глинки проголосила автономію Словаччини.
7 жовтня 1938 р. відбулась нарада вже в Ужгородi. Прийнято постанову, що членами автономного уряду можуть бути лише депутати чехословацького парламенту від українців. 8 жовтня в Ужгородi, у будинку крайового уряду, прождовжилася спiльна нарада представникiв обох Народних Рад (української та русофілів) у присутностi депутатiв i сенаторiв вiд Пiдкарпаття. Українську Раду представляли А. Волошин, С. Клочурак i Д. Нiмчук, русофiлiв – Й. Камiнський, В. Гомiчков, М. Демко. Утворено спільну Народну Раду Підкарпатської Русі. Одностайно схвалено склад майбутнього автономного уряду – А. Бродiй, Е. Бачинський, І. П’єщак, А. Волошин, Ю. Ревай, С. Фенцик. Утворено єдину Народну Раду Пiдкарпатської Русi, яка першим меморандумом оголосила себе "єдиним законним представником всiх руських земель" ( в тому числi i Пряшiвщини). 9 жовтня 1938 р. в Ужгородi о 17-й год. А. Бродiй заявив з балкона будинку крайового уряду, що обидвi Народнi ради погодилися створити спiльний уряд на чолi з ним, i проголосив автономiю Пiдкар¬патської Русi. Пiсля нього виступив Ю. Ревай. Демонстрацiя в Ужгородi. Весь день велися телефоннi переговори з офiцiйною Прагою. До Праги на переговори вiдбули Ю. Ревай i Е. Бачинський. 
У Відні закордонна делегацiя Карпатської України направила телеграму до урядiв Англiї, Францiї, Нiмеччини, Італiїi Чехословаччини: "Празький уряд i далi нехтує вияв волi українського населення до самовизначення. Тим часом польська i угорська влади мають намiр анексувати країну угорським вiйськом. Це викликає в українського населення великий неспокiй i небезпеку кривавого повстання. Висловлюючи протест проти кожного наступу угорського вiйська, просимо через вислання мiжнародних вiддiлiв уможливити українському населенню Пiдкарпаття (Закарпатська-авт.) вiльний вияв його волi". У Нью–Йорку вiдбулося вiче емiгрантiв з Пiдкарпатської Русi. Головний промовець о. О. Невицький закликав: "Виконаймо обов’язок супроти свого народу i своєї землi. Не розбиваймося на рiзнi партiї i групи, але вступаймо всi до одного єдино-нацiонального табору, пiд один провiд". Вiче вислало телеграми до урядiв США, Англiї, Нiмеччини, Італiїi Францiї за пiдписом голови вiча Андрiя Кiстя i секретаря Юрiя Габовди з вимогами автономії. У м. Фiладельфiя вiдбулося вiче українцiв США, створено Комiтет оборони Закарпаття (пiзнiше – Комiтет оборони Карпатської України), започатковано збiр коштiв. Невдовзi комiтет органiзував вiча у Нью–Йорку, Детройтi, Клiвлендi, Янгстоунi, Чикаго, Рочестерi, Ньюарку. 
Проголошення автномії 
Увечерi 9 жовтня 1938 р. празьке радiо повiдомило, що уряд Чехословацької республіки погодився на федерацiю трьох народiв. 10 жовтня у Празi тривали переговори мiж центральним урядом i карпатоукраїнськими представниками – Ю. Реваєм i Е. Бачинським. 
11 жовтня делегацiя Української Ради вимагає вiд пiдкарпатського вiце-губернатора Мезника, щоб той передав Празi її вимоги про затвердження автономного уряду для краю. Водночас Рада вислала до Праги телеграму своїм представникам: "Українська Народна Рада домагається негайного iменування пiд¬карпатської влади. В противнiм разi вертайте додому! Прези¬дiя чекає вашої вiдповiдi до 14 години". Нарешті о 20–й годинi Рада мiнiстрiв Чехословацької республіки призначила Раду мiнiстрiв Пiдкарпатської Русi. Автономія стає реальним фактом. Посади полілися так: прем'єр–мiнiстр i мiнiстр шкiльництва – А. Бродiй (вiн же – мiнiстр федерального уряду у справах Пiдкарпатської Русi), мiнiстр внутрiшнiх справ – Е. Бачинський, мiнiстр комунiкацiй – Ю. Ревай, мiнiстр–уповноважений для переговорiв зi словацьким урядом у справах кордону – С. Фенцик, статс–секретар з питань охорони здоров’я i соцiального забезпечення – А. Волошин, статс–секретар з питань юстицiї– І. П'єщак. 
12 жовтня пiдкарпатськi мiнiстри у Празi склали присягу. А. Бродiй, Ю. Ревай, А. Волошин та І. П'єщак зізьралися до Ужгорода. Е. Бачинський з Праги поїхав до Комарно на чехословацько-угорськi переговори. С. Фенцик вiдправився до Пряшева – теж для вирiшення територiальних питань. О 15–й годинi в Ужгородi почався десятитисячний мiтинг зустрiчi автономного уряду. На площi Корятовича збудовано широку трибуну, пiднято сотню українських синьо–жовтих i кiлька росiйських триколiрних прапорiв. О 17.30 приземляється лiтак з мiнiстрами. "Над нами загучали мотори лiтакiв, згадував В. Ґренджа–Донський, – один великий, тримоторний, зелений, в ньому летять нашi мiнiстри, а в супроводi три малi вiйськовi aероплани. Почулося на площi "Слава!", лiтаки закружляли над мiстом, над самою площею i подалися в напрямку аеропорту". Мiтинг почергово вели народовець В. Ґренджа–Донський i москвофiл Чепинець. Виступили А. Бродiй, Ю. Ревай, А. Волошин. Пiсля мiтингу вiдбулася демонстрацiя до будинку "Просвiти". 
13 жовтня по всій Підкарпатській Русі пройшли молодіжні демонстрації, на яких молодь скандувала: «Підкарпаття не дамо! Свою волю не дамо! Рідну землю нi полякам, нi мадярам не дамо! Не дамо!». На чолі усіх виступів ішли члени «Січі» и «Пласту». 
Перші кроки автономії 
15 жовтня 1938 р. відбулося перше засiдання автономного уряду. Розподiлено функцiональнi обов'язки мiж мiнiстрами, прийнято рiшення про офiцiйний часопис "Урядовий вiсник". Засновано пiдкарпатськi дирекцiї залiзницi i пошти. Видано розпорядження про змiни у податкових книгах та про врегулювання продажу дров з державних лiсiв. Дiм "Просвiта" в Ужгородi перетворився на постiйно дiючий полiтичний штаб. З числа 70 студентiв пiд керiвництвом С. Клочурака i С. Росохи органiзовано цiлодобове чергування бiля телефону, радiоприймача, а також кур’єрська служба. У Львовi демонстрацiя солiдарностi із Закарпатською Ук¬раїною переросла у зiткнення з полiцiєю. У наступнi днi по¬дiбнi виступи вiдбуваються в iнших галицьких мiстах i се¬лах. 
16 жовтня В.Гренджа-Донський занотував: “У найбільшім ужгородськім залі кінотеатру “Уранія” відбулися великі демонстративні збори Української Народної Ради. Збори вирішили “післати телеграми амбасадорам чотирьох великих держав у Празі з нашим проголошенням, що ми хочемо жити в федеративній державі чехів, словаків і українців. Ми протестуємо проти всякого порушення наших границь, які загарантували 28 держав, між іншим і ті чотири великі держави, що тепер рішатимуть про нашу долю. Наші господарські і комунікаційні інтереси вимагають цілість нашої країни... Зі всіх сіл Підкарпаття подібні телеграми мають піти на адресу амбасадорів тих держав, щоб вони бачили, що цілий народ противиться всякому нарушенні границь... Наприкінці відспівано український гімн, і з тим народ, вище тисячі душ, розійшовся”. Тоді же у 23 селах Ужгородського округу створено українськi комiтети. 
18 жовтня відбулося друге засiдання автономного уряду Пiдкарпатської Русi. Заслухано звiт С. Фенцика про переговори зі словаками, затверджено комiсiю для подальших переговорiв. Затверджено звiт Ю. Ревая про його переговори з мiнiстром закордонних справ Чехословацької республіки Ф. Хвальковским. Вирiшено найближчим часом видати розпорядження про заборону вивозу з Пiдкарпатської Русi державного i приватного майна. Заслухано А. Волошина про органiзацiю центру соцiального забезпечення. Прийнято рiшення про лiквiдацiю чеських шкiл у тих населених пунктах, де не було передбаченої законом кiлькостi чеських дiтей шкiльного вiку.
21 жовтня прийнято Манiфест Першої Української (Руської) Центральної Народної Ради з 20 пунктами щодо розбудови української державностi на Пiдкарпаттi. Серед них – розбудова промисловості, земельна реформа, усунення всіх урядовців, які прогрішились проти народу, запровадження як державної української мови, заснування свого університету та інших “високих шкіл”.
22 і 23 жовтня пройшло третє i останнє засiдання уряду, очолюваного А. Бродiєм. Розглянуто полiтичну ситуацiю в краї i навколо нього. Е. Бачинський проiнформував про результати переговорiв у Нiмеччинi про кордони мiж Чехословацької республіки (зокрема, Словаччиною i Пiдкарпатською Руссю) i Угорщиною. Вирiшено послати до Будапешта Е. Бачинського i С. Фенцика. Уряд Пiдкарпатської Русi звернувся через пресу до армiї з закликом зберiгати спокiй. 
Проте автономний премєжр А.Бродій облудно вів курс на повернення краю до склоаду Угорщини. 25 жовтня Обговорення федеральним урядом Чехословацької республіки за участю автономних урядiв Словаччини i Пiдкарпаття чехословацько-угорського територiального конфлiкту. Бiльшiсть присутнiх висловилася за нiмецько–iталiйський арбiтраж i проти плебiсциту. Мiнiстр юстицiї Чехословаччини подав головi парламентської комісії прохання про позбавлення А. Бродiя депутатської недоторканностi. 26 жовтня відбувся арешт А. Бродiя у Празi за звинуваченням у державнiй зрадi на користь Угорщини.
В Ужгородi нарада Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. Прийнято рiшення: "Не противитися вiдданню мадярської етнографiчної територiї Мадярщинi, але рiшуче протестувати проти плебiсциту". О 16. 40 А. Волошин у примiщеннi канцелярiї мiнiстра внутрiшнiх справ Пiдкарпатської Русi Е. Бачинського по телефону склав українською мовою присягу голови Ради мiнiс¬трiв Пiдкарпатської Русi, яку у Празi прийняв прем'єр Я. Сирови. Свiдками церемонiї були дивiзiйний генерал Ігор Сватек i вiце¬-губернатор краю О. Бескид. Тепер автономна Рада мiнiстрiв складалася з А. Волошина, Ю. Ревая i Е. Бачинского. С. Фенцик виїхав до Угорщини. 
О 17–й годинi в Ужгородi відбулася демонстрацiя вiд Дому "Просвiти" до крайового уряду. "До примiщення влади схо¬диться кiлькатисячна маса українцiв, щоб привiтати українського прем`єра. Пiд бурхливi оплески i оклики: "Слава батьковi Волошиновi! Слава Українi!" прем`єр Волошин вiдпо¬вiдає на привiти i коротко з`ясовує програму влади. Вiд На¬родної Ради вiтає i говорить Федiр Ревай. Кiлькатисячна ма¬са манiфестантiв формується у безконечний похiд... Непере¬можною лавою похiд суне повз польський консулят. Чути гро¬мовi крики: "Ганьба окупантам! Слава Українi! Ні – полякам, нi – мадярам! Закарпаття не дамо! Україна для українцiв! Смерть зрадникам!" (С. Росоха). 
З нагоди призначення Августина Волошина прем’єр-міністром автономного уряду пресовий бюлетень (ч.20) подав його біографію – він за останні 20 років “провів дуже тяжку боротьбу з насаджуваним русофільством, мадяронством і взагалі з тими перешкодами, які клав старий режим... У кожну працю він вкладав себе цілого... Нарід карпатоукраїнський і взагалі весь нарід український його шанує і любить”.
"Нова Свобода" 27 жовтня опублiкувала звернення Української Ради "До всiх українцiв по цiлому свiту!" 28 жовтня Шкiльний реферат Крайового уряду перетворено на Мiнiстерство шкiльництва i народної освiти, очолене Августином Штефаном. 29 жовтня Президія уряду Підкарпатської Русі провела зміни в уряді щодо розподілу функцій між його дванадцятьма ресортами (управліннями).
Рішенням автономного Уряду А. Волошина Підкарпатську Русь було переіменовано в Карпатську Україну.
Проте у зв’язку з територіальними претензіями гортіївської Угорщини відбувається Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., на якому від Карпатської України (Закарпаття) відірвано Ужгород, Мукачвео і Берегово з прилеглими селами та родючими землями. Автономний уряд Карпатської України на чолі з А.Волошином переїхав до Хуста, де бере більш рішучий курс на українське національне державотворення. Наступні чотири з половиною місяці розбудови автономії, а відтак і проголошення незалежності стали звитяжною епопеєю національно-державного відродження нашого краю.

Сергій Федака.

 

100-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та національне самовизначення українців Закарпаття в 1918 - 1919 рр.

44693927 517637478662780 2294995133004775424 nВ жовтні – листопаді 1918 року процеси розпаду Австро-Угорської імперії перейшли в завершальну фазу. Поряд із іншими поневоленими імперією народами, питання про своє національне самовизначення та відновлення своєї української державності підняли і українці (русини) Галичини, Закарпаття і Буковини.


18 жовтня 1918 року в приміщенні Народного Дому у Львові було зібрано українські представницькі збори, (Українську Національну Раду), в якій взяло участь приблизно 500 осіб.
До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Палати послів і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву національних меншостей, які цим правом не скористалися. Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього — 226, з них (пропорційно до відсотку від загальної кількості громадян) українці — 160, поляки — 33, євреї — 27, німці — 6).
19 жовтня 1918 року було проголошено Прокламацію Української Національної Ради, у якій йшлося про утворення Української держави на українських етнічних землях у складі Австро-Угорщини, необхідність підготовки Конституції, у якій визнавалось за національними меншинами, які мали обрати до УНР своїх представників, право на національно-культурну автономію. Передбачалось, що до складу Західноукраїнської Народної Республіки мала б увійти також "українська полоса північно-східної Угорщини" – історичної території Закарпаття.
13 листопада 1918 року Українська Народна Рада затвердила конституційні основи новоствореної держави – "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії", у якому, зокрема, йшлося про належність до Західноукраїнської Народної Республіки українських частин колишніх угорських комітатів Закарпаття: Спіш, Шаріш, Земплин, Унґ, Берег, Угоча та Мараморош. 
І хоча ще 9 жовтня 1918 року, (в умовах іще існування Австро-Угорської імперії), після віча в Ужгороді було створено Руську (Українську) Народну Раду, яка поставила питання про автономію для русинів Угорської Русі, та вже 8 листопада на вічі у Старій Любовні (Пряшівщина) та Ясіня (Мараморощина) українці нашого краю вимагали виходу зі складу Королівства Угорщини та об’єднання нашого краю з Україною. Свої претензії на частину земель Закарпаття висловило і Королівство Угорщини, а після 28 жовтня 1918 року – і новопроголошена Чехословацька Республіка.
8 листопада 1918 року на загальнонародних зборах в Ясиня було проголошено з’єднання з Україною та створення власного органу влади – Української Народної Ради, яку очолив Степан Клочурак.
За входження Закарпаття до складу України також висловились народні збори та створені Руські (Українські) Народні Ради в Хусті – 10.11.1918 р., Бардієві – 17.11.1918 р., Свиднику – 29.11.1918 р., Стропковому – 30.11.1918 р., Лаборці – 02.12.1918 р., Сваляві - 08.12.1918 р., Сиготі – 18.12.1918 р., Ясіня – 08.01.1919 р. та Хусті – 22.01.1919 р.
У цей же час, як згадував громадсько-політичний діяч Карпатської України Августин Штефан (1893–1986): «Мадярофільський адвокат – Іван Гощук скликав на день 18 грудня 1918 збори гуцулів до Сигота, щоби проголосити вірність Мадярщині. Однак гуцули не дали йому докінчити промови, стягли його з трибуни і поставили рахівського адвоката д-ра Михайла Бращайка на голову зборів. Збори проголосили з'єднання Закарпаття з Україною і вибрали Марамороську Руську (Українську) Народну Раду, яка присягла на синьо-жовтий прапор і заявила, що буде завжди боронити права українського народу.
До складу Марамороської Руської (Української) Ради було обрано: адвоката, доктора права Михайла Бращайка (голова), адвоката із Рахова, доктора права Августина Штефана (заступник голови), професора гімназії з Сигота о. Андрія Медведського та з Ясіня – Василя Климпуша (писарі), адвоката, доктора права – Юлія Бращайка (касир), з Ясіня – Стефана Клочурака, з Сигота – Антона Грабара та Івана Гощука, з Вільхівців - Михайла Андрашка, з Ремет - о. Петра Долиная, з Рахова – Стефана Тівадара, Євгена Пуза та з Ізи – Василя Кеменя.
Створена у Сиготі Руська (Українська) Народна Рада розпочала підготовку до скликання на 21 січня 1919 року загального конгресу "всіх русинів» Угорської Русі у Хусті для ухвалення всенародного рішення про входження Закарпаття до складу єдиної Соборної Держави України.
Та міжнародна ситуація не сприяла тому, щоб питання національного самовизначення українців (русинів) Закарпаття та входження краю до складу України були вирішені позитивно. Західноєвропейські держави, діючи в інтересах Королівства Румунії, Польської Республіки та Чехословацької Республіки, вирішили інакше розпорядитись долею нашого краю та більше ніж 500 000-тисячним українським населенням тогочасного Закарпаття. Тож за таких умов українці тогочасного Закарпаття не мали ні достатніх міжнародно-дипломатичних важелів, ні могутньої армії, ні міжнародної підтримки для захисту своїх національних прав, а Західноукраїнська Народна Республіка та Українська Народна Республіка на той час були ослаблені в наслідок чужинської військової агресії із Заходу та Сходу.
У січні 1919 року, за згоди та підтримки Західноєвропейських держав, Закарпаття було окуповано військами Королівства Румунії та Чехословацької Республіки та за умовами Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року передано до складу новопроголошеної Чехословацької Республіки на правах широкої адміністративно-територіальної автономії та частково (частини Мараморощини із Сиготом) до складу Королівства Румунії (теж з правами автономії для українців в складі Румунії). Однак питання автономії для українців у складі Чехословацької Республіки не вирішувалось упродовж 19 років, а коли було вирішене, то це вже було запізно для захисту національних прав від агресії Королівства Угорщини в 1938/1939 – 1944 рр., а в складі Румінії питання української автономії не було вирішено взагалі.

 

Віктор Бедь,
голова Закарпатського обласного товариства
борців за незалежність України в ХХ столітті

В Карпатський єпархії УАПЦ відслужили молебень до святителя, священномученика Василя Липківського, Митрополита Київського і всієї України до 97-річчя його архієрейської висвяти

 

lipkivsky21 жовтня Преосвященнійший Віктор (Бедь) єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви в архієрейській резиденції в Ужгороді відслужив молебень до святителя, священномученика Василя Липківського, Митрополита Київського і всієї України, Першоієрарха Української Автокефальної Православної Церкви з нагоди 97-річчя його обрання на Всеукраїнському Помісному Соборі УАПЦ (14 – 30.10.1921) Митрополитом Київським і всієї України, Першоієрархом УАПЦ (21.10.1921), а відтак наречення (22.10.1921) та урочистої архієрейської хіротонії в соборі святої Софії в м. Києві (23.10.1921).


У молитві владика Віктор просив у святого молитовного заступництва перед Отцем нашим Небесним за мир і благополуччя в Україні, за перемогу Українського війська над підступними московсько-путінськими окупантами і терористами, за збереження життя всіх українських воїнів-захисників і полонених, за подолання розділення серед українських християн та утвердження єдиної Помісної Автокефальної Української Церкви.

 

Прес-служба 
Карпатської єпархії УАПЦ

 

Керуючий Карпатською єпархією УАПЦ єпископ Віктор відслужив літію за Гетьманом України Пилипом Орликом до 346-річчя з Дня його народження

133096061721 жовтня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, відслужив заупокійну літію за українським патріотом, політичним, державним і військовим діячем, борцем за національну і державну незалежність української нації, Гетьманом України (1710 – 1742) Пилипом Степановичем Орликом (11 (21).10.1672, Косута, Західно-Північна Україна – 24.05.1742, Ясси, Молдова) до 346-річчя з Дня його народження.

У молитві до Господа Бога владика Віктор просив прощення всіх земних провин, допущенних з власної волі чи під примусом небіжчиком, дарування його душі вічного спокою та життя.


Довідково:

ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК ТА ЙОГО КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Після смерті Гетьмана України Івана Мазепи (21.09 (02.10).1709) та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового Гетьмана.
05 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдова) відбулася козацька рада. Гетьманом України було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.
УХВАЛЕННЯ "ПАКТІВ І КОНСТИТУЦІЙ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО"
Під час козацької ради 05 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика").
Основу "Пактів і конституцій..." становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки.
Основні положення статей Конституції Пилипа Орлика:
проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої;
обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством;
територія України визначалася згідно зі Зборівським договором 1649 р.;
козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї;
при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців;
рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Великдень, Покрову;
справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядав Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися;
державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі;
встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом;
спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.
Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передбачали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.

 

Прес-служба 
Карпатської єпархіїУАПЦ.

 

Конференція в УжНУ обговорила актуальні питання створення першої Чехословацької Республіки та національного самовизначення українців Карпатської України (1918 – 1939)

 

DSC 135118 жовтня 2018 року в Ужгородському національному університеті, за участі українських, словацьких та чеських науковців, представників дипломатичного корпусу Словаччини та Чехії, громадських організацій та засобів масової інформації було проведено пленарне засідання міжнародна наукової конференція «Утворення першої Чехословацької Республіки та її вплив на долю народів Центрально-Східної Європи», приурочене до 100-річчя проголошення першої Чехословацької Республіки.


Організаторами наукового заходу виступили факультет історії та міжнародних відносин Ужгородського національного університету, центр історичних студій з богемістики та словакістики УжНУ, Генеральне консульство Словацької Республіки та Генеральне консульство Чеської Республіки у Львові.
З вітальним словом до учасників звернулася проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародних відносин, доктор політичних наук УжНУ, професор Мирослава Лендьел, яка наголосила: «1918 рік був важливий для долі всієї Європи, зокрема, для центрально-європейського регіону, адже саме тут після завершення Першої світової війни була переформатована карта Європи, створено національні держави, у тому числі й Чехословаччину, яка вплинула на розвиток нашого регіону. Для Закарпаття це була школа демократії, повноцінного громадянського суспільства, ці роки були значимими з точки зору розвитку культури».
Генеральний консул Словацької Республіки в Ужгороді Мірослав Мойжіта, вітаючи учасників конференції, зазначив: «Я дуже ціную те, що ваша інтелектуальна еліта, історики дуже пильно досліджують час першої Чехословацької Республіки. Та доба мала як позитивний досвід, так і такий, який має бути уроком для наступників. Упевнений, що вивчення історії доби 20-30-х років минулого століття може нам всім допомогти у вирішенні багатьох сучасних питань та викликів. Тому бажаю учасникам конференції багато добрих, слушних думок та ідей».
Пленарне засідання конференції розпочалася із виступу декана факультету історії та міжнародних відносин, доктора історичних наук, професора УжНУ Івана Вовканича, який проаналізував процес створення першої Чехословацької Республіки у 1918 році в контексті тогочасних міжнародних відносин та діяльності політичних діячів, передусім-першого чехословацького президента Томаша Гарика Масарика.
Участь у конференції взяли і науковці Карпатського університету імені Августина Волошина, зокрема, з доповіддю на тему «Питання національного самовизначення українців Карпатської України в контексті державного будівництва Чехословацької Республіки (1918 – 1939)» виступив єпископ Віктор Бедь, доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор.
У своєму виступі Віктор Бедь звернув увагу на те, що «…створення першої Чехословацької Республіки було важливим кроком у вирішені питання національного самовизначення і державного будівництва для чехів та словаків у період після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії, але поряд із цим, за участі Західноєвропейських держав, найперше країн Антанти, і інтересах Польської Республіки, Королівства Румунії та новопроголошеної Чехословацької Республіки в 20-х – 30-х роках минулого століття було проігноровано і порушено міжнародне право на національне самовизначення та входження до складу єдиної Соборної Держави України українців Західноукраїнської Народної Республіки (Галичини, Закарпаття та Буковини), проголошеної 19 жовтня 1918 року, яка (згідно Акту Злуки від 22 січня 1919 року) об’єдинилися із Українською Народною Республікою.
Приєднання історичної території Закарпаття (на підставі рішення Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року), до складу Чехословацької Республіки відбулось всупереч політичної волі на національне самовизначення українців нашого краю та бажання жити у своїй єдиній Соборній Державі Україні, яке було неодноразова і масово проголошено в жовтні 1918 – січні 1919 рр. (зокрема, Стара Любовна – 08.11.1918 р., Ясіня – 08.11.1918 р., Хуст – 10.11.1918 р., Бардієво – 17.11.1918 р., Свидник – 29.11.1918 р., Стропкове – 30.11.1918 р., Лаборці – 02.12.1918 р., Свалява - 08.12.1918 р., Сигот – 18.12.1918 р., Ясіня – 08.01.1919 р., Хуст – 22.01.1919 р.) та в умовах міжнародного тиску західноєвропейських держав, а також фактичної окупації тогочасного Закарпаття, заселеноого споконвічно українцями (русинами в термінології Австро-Угорської імперії) військами Чехословацької Республіки та Королівства Румунії.
Не зважаючи на те, що Чехословацька Республіка, згідно умов міжнародного договору, була зобов’язана невідкладно надати широку адміністративно-територіальну автономію для українців Закарпаття (29.01.1920 – 25.10.1938 рр. під назвою Підкарпатська Русь, 26.10.1938 – 28.10.1944 рр. – Карпатська Україна), її політичне керівництво, парламент, уряд, президенти Томаш Масарик (на посаді: 1918 – 1935 рр.) та Едгар Бенеш (на посаді: 1935 - 1939) безпідставно не вирішували дане питання впродовж понад 19 років. 
Рішення про реалізацію свого міжнародного права на адміністративно-територіальну автономію в складі Чехословацької Республіки українці Карпатської України отримали від політичної влади Праги тільки в перших числах жовтня 1938 року і то під фактичним і несприятливим міжнародним тиском. Що в умовах назрівання Другої світової війни та наявної загрози втрати державної незалежності самої Чехословацької Республіки, для українців нашого краю було дуже і дуже запізно та призвело до цілого ряду негативних наслідків.
А саме:
1. У період з 1919 по 1938 рр. українці Закарпаття під політичною владою Чехословацькою Республіки, фактично не допускались до перших керівних посад у владі краю.
2. За результатами Мюнхенської угоди від 30 вересня 1938 року та Першого Віденського арбітражу від 02 листопада 1938 року, Карпатська Україна втратила свої південні родючі землі та міста Ужгород, Мукачево, Берегово, Севлюш, які були передані Королівству Угорщини та нею анексовані (окуповані) 02 листопада 1938 року, оскільки не змогла виступити суб’єктом міжнародного права.
3. Ненадання Чехословацькою Республікою автономії Карпатській Україні впродовж 1919 – 1938 рр. позбавило українців нашого краю (в умовах майбутньої військової агресії Королівства Угорщини в березні 1939 – жовтні 1944 рр.) належним чином сформувати і мати власні боєздатні воєнізовані підрозділи та поліцію для відбиття окупації, а також виступати повноправним суб’єктом міжнародного права по захисту своїх національних прав.
4. На період розпаду Чехословацької Республіки 14 березня (проголошення незалежності Словаччини) та 15 березня 1939 року (проголошення німецького протекторату в Чехії) Карпатська Україна опинилась один на один із військовим агресором – профашистським режимом Королівства Угорщини та зазнала поразки в цьому окупаційному протистоянні, не зважаючи на проголошення своєї державної незалежності Соймом краю 15 березня 19139 року в м. Хусті за наслідками мадярської окупації Карпатської України в 1938/1939 – 1944 рр. понад 200 000 наших співвітчизників, мешканців Закарпаття, були піддані політичним репресіям, а біля 150 000 із них – були убитими, закатованими та знищеними в концтаборах. Серед них-українці, євреї, роми.
5. В умовах поетапної анексії, а відтак і відкритої військової агресії Королівства Угорщини проти Карпатської України в 1938/1939 - 1944 рр., Чехословацька Республіка (1918 – 1939) та її окремі державні утворення, (Чехія (1939 – 1944) та Словакія (1939 – 1944)), не змогли дієво та належним чином захистити національні права українців Карпатської України та її територіальну цілісність.
6. Окрім того, в наслідок невдалої зовнішньої і внутрішньої політики Чехословацької Республіки в 1918 – 1938 рр., яка не завжди враховувала та захищали політичні права української нації Карпатської України, українцями нашого краю було втрачено за ці роки і, як наслідок, в повоєнні роки Другої світової війни, значні території історичних земель Закарпаття разом із українським населенням, а саме: в районі Мараморош-Сиготу (наразі належить Румунії), в районі Пряшева, Шаріша, Земпліна (наразі належить Словаччині), в районі Спіша (наразі належать Словаччині та частково Польщі) та Абауй-Торна (наразі належить Словаччині та частково Угорщині).
Одночасно із цим слід зазначити, що після важких умов перебування нашого краю під владою Королівства Угорщини в 1867 – 1918 рр., (як суб’єкта Австро-Угорської імперії_, та вияву тоталітаризму з боку угорської політичної влади по відношенню до українців (русинів) Закарпаття протягом зазначеного історичного періоду, входження Карпатської України (Підкарпатської Русі) до складу Чехословацької Республіки в 1919 – 1939 рр. виявилось більш сприятливим для захисту національних прав українців та демократичнішим щодо забезпечення конституційних прав та свобод людини, що сприяло піднесенню та розвитку усіх галузей політичного, суспільного та економічного життя в нашому краї.
Тож слід пам’ятати, що тільки національно і духовно об’єднана українська нація в рамках своєї єдиної Соборної Держави України, яка має багату власну багатотисячолітню історію національного, державного, культурного і церковного будівництва, може належним чином гарантувати і захистити нас, українців, у власних правах на гідне і безпечне життя, міжнародні та конституційні права людини і громадянина, а також міжнародне право на власне національне самовизначення, утвердження своєї Держави України та Української Церкви.» - наголосив доповідач.
У ході конференції, після заслуховування доповідей, відбулась плідна наукова дискусія.
Міжнародна наукова конференція пройшла на високому науковому рівні та за результатами її роботи планується видання наукового збірника.

Прес-служба КаУ

 

 

ffhУБА реклама 16 copy copy copy

vydavnyctvo copy

Публікації

  • 1
  • 2
  • 3
Держава може лише сприяти об’єднанню церков, а не стимулювати цей процес, – експерт

Держава може лише сприяти об’єднанню церков, а не стимулювати цей процес, – експерт

Державна влада не вправі стимулювати об'єднання релігійних спільнот, вона може лише сприяти цьому процесу.

Виступ Президента України на зустрічі з Всеукраїнською радою церков

Виступ Президента України на зустрічі з Всеукраїнською радою церков

«І були ми сліпими, і світла правоти не бачили, в омані ідольській блукали, і до того ж глухими були до спас...

Історична довідка християнізації України та становлення УАПЦ

Історична довідка християнізації України та становлення УАПЦ

40 – 70- рр. І ст. – апостольська місія апостола українського Андрія Первозванного на теренах Скіфії-Русі-Укра...

РПЦ обьявила войну Киеву, или почему Украина необходимо решить религиозный вопрос

РПЦ обьявила войну Киеву, или почему Украина необходимо решить религиозный вопрос

Украинская православная церковь Московского патриархата превратилась в мощное оружие, которое защищает интерес...

Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких...

Украина стремится иметь свою Поместную православную Церковь

Украина стремится иметь свою Поместную православную Церковь

Социологические исследования, если они действительно научно обоснованные, — это не просто зеркало существующег...

Юдина зрада, Голгофа та Великдень України

Юдина зрада, Голгофа та Великдень України

Україна пройшла Великий піст і святкує Великдень. Чи може для окремої країни існувати свій Гетсиманський сад? ...

Олександр Духнович – великий борець за національну свободу та ідентифікацію карпатоукраїнців (карпаторуських) на Закарпатті в ХІХ ст.

Олександр Духнович – великий борець за національну свободу та ідентифікацію карпатоукраїнців (карпаторуських) на Закарпатті в ХІХ ст.

30 березня 2015 року виповнилось 150 років з дня смерті великого будителя карпатоукраїнців (карпаторуських, ру...

Історія переслідування української мови, а через неї і української нації, чужинськими владами в україні за останні 400 років

Історія переслідування української мови, а через неї і української нації, чужинськими владами в україні за останні 400 років

3 липня 2012 року фракція Партії регіонів та Комуністичної партії (обидві політично-ідеологічні спадкоємці КПР...

Речник УПЦ МП виступив проти надання західними країнами зброї україні у війні з московсько-путінськими окупантами...

Речник УПЦ МП виступив проти надання західними країнами зброї україні у війні з московсько-путінськими окупантами...

"Реанімований комуністично-ординський режим Московії активізує антиукраїнську пропаганду та подальше розділенн...

Лист - заклик до об'єднання всіх православних Церков в Україні і визнання світовим православям автокефалії єдиної Помісної Православної Церкви

Лист - заклик до об'єднання всіх православних Церков в Україні і визнання світовим православям автокефалії єдиної Помісної Православної Церкви

З настанням весни пробуджується вся природа . Цьогорічна весна є променем надії і початком нового життя, особл...