Не Руська російська мова

Почему все славяне понимают другие славянские языки без переводчиков (в том числе белорусы и украинцы), и только одни русские славянских языков не понимают – и им кажутся непонятными даже так называемые «восточно-славянские» языки Беларуси и Украины?

Неросійські РОСІЙСКA МОВА Чому всі слов'яни розуміють інші слов'янські мови без перекладачів (в тому числі білоруси та українці), і тільки одні росіяни слов'янських мов не
розуміють - і їм здаються незрозумілими навіть так звані «східно-слов'янські» мови Білорусі та Україні? У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Околославянскій койне - як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді і після захоплення Іваном Грозним влади в Орді (до 1589 р.). І, нарешті, болгарська мова - як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у результаті і стала основою для нинішнього російської мови, що збігається в лексиці тільки на 30-40% з іншими слов'янськими мовами, у яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови тільки до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов'янська, а слов'яно-фінський койне з великим тюркським і монгольським впливом) - і болгарський (давньоболгарська), він же «церковнослов'янську». (В якості третьої мови Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, який є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким собі «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел;. На цьому «есперанто» я і пишу статтю)Чому всі слов'яни розуміють інші слов'янські мови без перекладачів (в тому числі білоруси та українці), і тільки одні росіяни слов'янських мов не розуміють - і їм здаються незрозумілими навіть так звані «східно-слов'янські» мови Білорусі та Україні? Чому в Росії з зневагою ставляться до нібито братнього слов'янського української мови, чому його ніколи не викладали і не викладають сьогодні в російських школах, не хочуть його вчити росіяни в Східній Україні і активно протестують проти самого статусу української мови як державної на Україну? Хоча це - мова Києва, Матері міст Руських і Хрестителя Русі, це сама СУТЬ РУСІ. Звідки цей дивний для слов'ян сепаратизм росіян, небажання вважати загальними витоками Україна і Білорусь-ВКЛ? Відповісти на ці та інші питання, напевно, допоможе сама історія становлення мови Росії, який лише з величезною натяжкою можна називати «російським» і тим більше «слов'янським» ...Неслов'янські РОСІЯПочинаючи розмову про російською (російському) мові, слід насамперед згадати, що Росія - це неслов'янська країна. До територій, населених стародавніми околославянскімі народностями, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ - території стародавніх кривичів (слов'янізованих західними слов'янами балтів). Решта земель - фінські, де ніяких слов'ян ніколи не жило: чудь, мурома, мордва, перм, в'ятичі та інші. Найголовніші топоніми історичної Московії - всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т.д. Ці території були за декілька століть завойовані колоністами-ободрітамі Рюрика, припливли з Лаби (Ельби), проте число колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород - як продовження існуючого тоді полабських Старогорода - нині Ольденбурга) було в цих краях украй мало. У рідкісних городках-фортецях, заснованих ободрітамі-русинами і норманами (данцями і шведами), жила жменька колоніальних правителів з дружиною - мережа цих фортець-колоній і називалася «Руссю». А 90-95% населення краю було неслов'янськими тубільцями, що підкорялися цим більш цивілізованим окупантам.Мовою колоній була слов'янська койне - тобто мова, службовець для спілкування між народами з різними діалектами і мовами. Поступово за багато століть місцеве тубільне населення переймало цей койне; в Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років - судячи по мові берестяних грамот, який з саамської стає поступово індоєвропейською, слов'янським аналітичною мовою (з винесеними за слово флексіями) і тільки потім нормальним слов'янським синтетичним. До речі, про це і пише Нестор в «Повісті временних літ»: що саами Ладоги поступово вивчили слов'янську мову Рюріка і стали після цього називатися «словенами» - тобто розуміють слово, в протилежність «німцям», німим - тобто мови не розуміє. (Термін «слов'яни» не має ніякого відношення до терміну «словени», так як походить від початкового «склавени»).Другими після ладозький саамів стали переймати слов'янське койне північні фінські народи - мурома, весь (вепси), чудь, але у них процес зайняв значно більше часу, а у більш південних фінів безпосередньо мордовської Москви і її оточення прийняття слов'янського койне затягнулося до петровських часів, а подекуди і збереглися свої відвічні тубільні мови - як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів. Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов'янським», хоча це - суто фінський діалект, який якраз відображає незавершеність слов'янізації краю. (До речі, постоли - це теж чисто фінський атрибут:. Слов'яни ніколи личаків не носили, а носили тільки шкіряне взуття - тоді як всі фінські народи носять лапті)Під час Золотої Орди Московія на три століття йде до етнічно спорідненим народам фінно-угрів, які збирали під свою владу ординські царі. В цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показова книга Афанасія Нікітіна (кінець XV століття) про «ходінні за три моря». Там автор запросто переходить із слов'яно-фінського койне Московії на ординський мову, різниці в них не бачивши, а закінчує свою книгу подячною молитвою: «В ім'я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий ... »В оригіналі:« Бісміллах Рахман Рахім. Іса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керім ». У той час спільної для Московії і Орди була релігія, що була гібридом ісламу і християнства аріанського спрямування (так само шанували Ісуса і Магомета), а поділ віри відбулося з 1589 р., коли Москва прийняла грецький канон, а Казань прийняла чистий іслам.У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Околославянскій койне - як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді і після захоплення Іваном Грозним влади в Орді (до 1589 р.). І, нарешті, болгарська мова - як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у результаті і стала основою для нинішнього російської мови, що збігається в лексиці тільки на 30-40% з іншими слов'янськими мовами, у яких (включаючи білоруську і українську) цей збіг несумірно вище і складає 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови тільки до двох складових: це народна мова Росії (зовсім не слов'янська, а слов'яно-фінський койне з великим тюркським і монгольським впливом) - і болгарський (давньоболгарська), він же «церковнослов'янську». (В якості третьої мови Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, який є абсолютно штучним кабінетним винаходом, таким собі «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел;. На цьому «есперанто» я і пишу статтю)БОЛГАРСЬКА СКЛАДОВАЧому нинішня російська мова більш схожий на болгарський і сербський мови, ніж на білоруську і українську? (При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарський і сербський.) Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами та українцями, у яких в мовах майже немає ніякого болгарського впливу, а якщо воно і знаходиться, то це - привнесені вже через Росію балканські мовні реалії. У тому й справа, що в Росії своїх корінних слов'ян не було (крім рідкісних поселень українців у Суздальській землі в XII столітті і масових поневолень білорусів і українців під час воєн Московії проти ВКЛ і Речі Посполитої. Тільки у війні 1654-1667 рр. москвини захопили в рабство кілька десятків тисяч білорусів). А тому вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома та інших фінських земель пізнавала слов'янську мову від болгарської мови - не маючи свого місцевого слов'янського. І з цієї причини навіть те невелике слов'янське зміст нинішнього російської мови (близько 30-40% слов'янської лексики проти 60-70% лексики фінської і тюркської) - воно не спільне з білорусами й українцями, а спільне з болгарами, від болгарських книг. А ось у Білорусі та Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення (наполовину Балтське в Білорусі і наполовину сарматське в Україну) все-таки мало народні слов'янські говори, які і не дозволили упроваджуватися болгарській лексиці з православних книг, підміняючи свою споконвічну місцеву слов'янську лексику.СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ЧИ МОВА РОСІЇ?Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі кажуть, шила в мішку не втаїш).1) До XVIII століття мова Московії не вважалася ніким у світі російською мовою, а називався конкретно мовою московитів, московитською.2) Російською мовою до цього часу називався саме і тільки українську мову.3) Мова Московії - московітскіх мова - не зізнавався до цього часу європейськими лінгвістами (зокрема слов'янських країн) навіть слов'янською мовою, а ставився до фінських говорів.Звичайно, сьогодні все не так: заради імперських інтересів завоювання слов'янських країн Росія зробила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання надання мові Росії «слов'янського статусу». Причому, якби захід Росії жили німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова - з сім'ї німецьких мов: бо то було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування його слабких слов'янських рис. Однак, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про споріднених слов'янам західних Балта, «прусський мова має набагато більше підстав вважатися слов'янською, ніж великоруський, у якого з польською мовою і іншими слов'янськими значно менше загального, ніж навіть у західно-балтського прусського мови ».Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно тільки при Петрі I, який вважав колишню назву - Московія - темною і мракобісною. Петро не тільки став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський манер і заборонив гареми (тереми, де жінок тримали під замком), але і в поїздках по Європі добивався від картографів, щоб відтепер на картах його країну називали не Московією або Московити , як раніше, а Росією. І щоб самих московитів стали вперше в історії вважати слов'янами, що було загальною стратегією по «прорубуванню вікна в Європу» - укупі з проханням Петра перенести східну межу Європи від межі між Московією та ВКЛ тепер уже до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи.До цього польські і чеські лінгвісти і творці слов'янських граматик чітко розмежовували російську мову (українська) і московітскіх, а сам цей московітскіх мова не зараховували до сім'ї слов'янських мов. Бо мова Московії був мізерний на слов'янську лексику. Як пише російський лінгвіст І.С. Улуханов в роботі «Розмовна мова Стародавньої Русі» («Російська мова», № 5, 1972), коло слов'янізмів, регулярно повторювалися в живій мові народу Московії, розширювався дуже повільно. Записи живої усної мови, проведені іноземцями в Московії в XVI-XVII століттях, включають тільки деякі слов'янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московитів» (1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московитів знаходимо, як пише І.С. Улуханов, лише слова «владика» і «злат». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше - цілих 16 слів («благо», «Блаженний», «лаяти», «Неділя», «воскреснути», «ворог», «час», «тура »,« неміч »,« печера »,« допомога »,« празднік' »,« прапор' »,« разробленіе »,« солодкий »,« храм' »). У книзі «Граматика мови московитів» німецького ученого і мандрівника В. Лудольфа (1696) - їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «окання» в приставках - типа «розсуждать»). Решта усна лексика московитів в цих розмовниках - фінська і тюркська.У лінгвістів тієї епохи не було ніяких підстав відносити мову московитів до «слов'янських мов», так як самих слов'янізмів в усній мові не було (а саме усна мова народу є тут критерієм). А тому і розмовна мова Московії не вважалася ні слов'янською, ні навіть околорусскім: селяни Московії говорили на своїх фінських говірках. Характерний приклад: російської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переклад з фінської костромського на російський «государева» мову. Забавно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «руськості» і «слов'янства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «слов'янські»), хоча ще два століття тому ніхто в Костромі по-слов'янськи не говорив.І той факт, що Московська церква віщала болгарською мовою (на якому писалися і державні папери Московії), - нічого не означав, оскільки вся Європа тоді в церквах говорила латиною і вела діловодство латинською мовою, і це ніяк не було пов'язано з тим, що за народи тут проживають.Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу - Республіку (по-польськи - Річ Посполита), ВКЛ зберігало своєю державною мовою білоруський (тобто русинський), а Польща ввела державною латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків - це латинська мова. Точно так і російська мова не була тоді народним в Московії-Росії - поки російські села її не вивчили. Ось ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) говорять зовсім не російською, а білоруською мовою. На літературному російською там не говорять, як і ніхто не «окает» - відображаючи фінський акцент, як в Рязанській або в Московській областях, а говорять абсолютно тією мовою, якою говорять селяни Вітебської або Мінської областей. Будь лінгвіст повинен робити один висновок: у цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окающім» східних сусідів, які за часів Лудольфа там знали тільки 41 слов'янське слово.І.С. Улуханов пише, що кажучи про існування у московитів двох мов - слов'янської (церковної болгарської) і своєї московитського, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московитів»: «Чим більше вченим хтось хоче здаватися, тим більше домішують він слов'янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов'янською мовою в звичайній мові». Дивно! Що ж це за такий «слов'янську мову» Москви, над яким посміюються за вживання слов'янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Такого не було в Білорусі-ВКЛ - тут ніхто не сміється над людьми, які використовують у мові слов'янські слова. Навпаки - ніхто не зрозуміє того, хто будує фрази, використовуючи замість слов'янської лексики фінську або тюркську. Цього «двомовності» не існувало ніде у слов'ян, окрім як в одній Московії. (До речі, Статути ВКЛ були написані на самому чистому слов'янською мовою - державною у Великому Князівстві Литовському і Руському, суто слов'янській державі, де литвинами були слов'яни -. Нинішні білоруси)Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов'янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови - як взагалі головна проблема російської мови. (Він пройшов «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російським при Ломоносова -. До 1795 г, потім при окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі та Західної і Центральної України довелося його міняти на «великоросійське наріччя російської мови ». Саме так російська мова фігурувала в 1840-х роках у назві словника Даля (« Тлумачний словник великоросійського прислівники російської мови », де під самим російською мовою загально розумівся білоруський, український і російський), хоча сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Тлумачний словник живого російської мови», хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.)
У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Лист про преобразітеля російської мови». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою [усюди в роботі він називає його« московським нарєчієм »] і слов'янським часто присікає у нас способи висловлюватися на ньому з тою вольності, яка одна оживляє красномовство і яка отримується не іншим чим, як щоденною розмовою. ... Як майстерний садівник молодим щепленням оновлює старе дерево, очищаючи засохла на ньому лози і тернії, при корені його зростаючі, так великі письменники надійшли в перетворенні нашої мови, який сам по собі був бідний, а підроблений до слов'янського зробився вже потворний ». («Бідний» і «потворний» - .. Це, звичайно, розходиться з майбутньою його оцінкою як «великий і могутній» Виправданням тут служить факт, що Пушкін поки не народився для молодого зеленого мови, створеного тільки що експериментами Ломоносова)Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів і решти слов'ян - де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це чисто російська унікальна проблема - як поєднувати фінську мову селян із слов'янською мовою держави (наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов'янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов'янської лексикою і такими ж славянизмами - тобто немає самого предмету для такої суперечки, бо слов'янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того заснований тільки на слов'янізму білоруську мову - маслом масло не зіпсуєш).У результаті російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікової зв'язку культури Москви з болгарською мовою, який дружно знаходять «чужим», «химерним в умовах Росії», «гальмуючим становлення літературної російської мови». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московського нарєчія»), який на 60-70% відсотків складається з неслов'янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г. Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова. Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від слідування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримував у слов'янському полі і звертав «під слов'янство», - і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а той народна мова слов'янізованих фінів, який аж ніяк не мав, як болгарська, явних слов'янських рис. Патріотизм переміг слов'янську єдність.СПРАВЖНІЙ РОСІЙСКA МОВАМелетій Смотрицький, білоруський просвітитель, що працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Евье «Граматiкі словенскiя правильне синтагма», задовго до «революціонера» у російській лінгвістики Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л.Зізанія, він чітко відрізняв болгарську церковну мову від нашої: «Словенська переводім': Стримай мову свій від зла і устн' сво' ж не глат лсті. Руські істолковуем': Гамуй мову свій від злого і уста твої нехай НЕ мовят' здради ». Ясно абсолютно (як і далі по його книзі), що російською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше - той русинську мову, який в його час був загальним для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії-Росії. «Нехай», «мовять», «здради» - це чисто білорусько-українські слова, які Мелетій Смотрицький називає «перекладом на російську мову». Ясно, що це всім кидається відразу у вічі, тому автор статті в журналі «Русская речь» «Московське видання Граматики М. Смотрицького »доктор філологічних наук В.В. Аніченко з Гомельського державного університету висловлює мова, на яку Смотрицький перекладає церковно-болгарська мова, в таку формулу: «так званий« російський »». Так званий Мелетієм Смотрицьким? І так званий всім народом ВКЛ тієї епохи? Тут явно бажання доктора наук не розбурхувати російських колег: мовляв, все нормально - те, що у нас народ називав здавна російською мовою, - це тільки «так званий« російська мова »». А «не так званий», справжній - був тільки у Росії. Болгарський за змістом. А Мелетій Смотрицький помилявся в термінах. Ненауково перебріхувати середньовічних авторів. Якщо вони чітко пишуть, що російська мова - це за своїм змістом саме українська мова, а не московський, то навіщо викручуватися? Навіщо переписувати історію? Тим більше що в такому ненауковому підході сам нинішній українська мова стає аномалією - з Місяця впав на Київ, чужий, бо «так званий». Адже книги Мелетія Смотрицького показові: російське - це наше народне споконвічне, що само собою і сьогодні є в реаліях української та білоруської мов, а російське - це не російське, а засноване на болгарському. І переклади, які робить у книзі Мелетій Смотрицький з болгарського на російську - це фактично переклади з російського на російський - на український і білоруський. Тут немає нічого етнічно російського, що нині іменується «російським», а є тільки болгарське, яке потребує перекладу на російську мову - для білорусів і українців, тоді іменувалися русинами.АЛФАВІТЗагальне оману: у Росії всі вважають, що пишуть на «кирилиці», хоча на неї ніхто в Росії не пише. Там пишуть на зовсім іншому алфавіті, дуже мало пов'язаному з кирилицею - це введений Петром I «цивільний алфавіт». Він кирилицею не є, оскільки Кирилом і Мефодієм не створювався. Це імперський російський алфавіт, який Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити у всіх сусідів, навіть тюрок і фіннів. Намагається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії і Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистськими підступами», хоча саме латиниця вдаліше відображає мовні реалії мов фіннів і татар. Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські біблії, а для татар, які сповідують іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт?Друга помилка в тому, що кирилиця вважається «слов'янським алфавітом». Це насправді лише злегка змінений грецький алфавіт, а греки - це не слов'яни. Та й більше половини слов'янських народів пишуть на латиниці, а не на кирилиці. Нарешті, це - алфавіт церковнослов'янських - тобто болгарських - книг, це болгарський алфавіт, а зовсім не свій російський, білоруський чи український. Посилатися на релігійні православні традиції тут просто безглуздо, тому що в середні століття вся католицька Європа в релігії використовувала латинь - чи є це підставою, щоб усі країни ці відмовилися від своїх національних мов і повернулися до латині? Ні, звичайно.До речі, білоруський алфавіт сьогодні має бути латиницею, а не кирилицею (точніше - алфавітом Петра I), так як білоруський літературна мова протягом століть формувався як мова на основі латиниці, а всі засновники білоруської літератури писали на латиниці. Нагадаю, що після російської окупації ВКЛ 1795 цар заборонив своїм указом білоруську мову в 1839 році (в 1863 заборонив релігійну літературу вже українською мовою, в 1876 - всі види літератури українською мовою, крім белетристики). На Україну літературна мова формувався на основі кирилиці, а от у Білорусі - на основі латиниці, і в XIX столітті і на початку XX століття білоруська періодика виходила на латиниці - «Bielarus», «Bielaruskaja Криниця», «Nasza Нива» і т.д . (Хоча під шовіністичним тиском царизму стали з'являтися видання і на кирилиці). В СРСР білоруська латиниця була взагалі заборонена як «західництво» і як нагадування про інше виборі білорусів-литвинів - про багатовікову життя в Речі Посполитій, разом з поляками, чехами і словаками, а не в складі Росії.Після розпаду СРСР в 1991 році на латиницю повернулися 4 республіки - Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан. П'ятої в їх числі повинна бути обов'язково і Білорусь, так як її літературна мова формувався саме на латиниці, а сьогодні ми повинні переводити на нинішній, створений реформами Сталіна, штучний і понівечений «білоруський» мову творіння засновників білоруської літератури. Це, звичайно, абсурдно. І це, звичайно, викличе бурю обурення в Держдумі: мовляв, білоруси повертаються «на польський алфавіт». Але яке відношення до світського Білорусі має нинішній грецький алфавіт? Та ніякого. Адже поляки - це і слов'яни, і сусіди, а з неслов'янської Грецією білоруси не межують і нічого спільного з ними взагалі не мають. Причому, і греки, і поляки - в рівній мірі члени НАТО і ЄС, тому вибір між грецьким і латинським алфавітами свідомо не може мати політичного підтексту. Крім демагогії. Зате такий підтекст в позиції російських політиків, які бачать у цьому «сепаратизм» і «відхід від Росії», як ніби одна Росія є монополістом на роздачу алфавітів сусідам (і своїм карелам і татарам).Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу мови великороса. По-перше, його перейменували в просто «російський» - щоб вичленувати «великодержавної імперське» «велико-», одночасно змінюючи національність великоросів на росіян. Що безграмотно, бо немає в російській мові такого, щоб назва національності раптом було прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, мало розбиралися в нюансах російської мови). І це одночасно невірно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії російський народ Білорусі, Україні та Росії тепер зводився тільки до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не вважалися Руссю і російськими, бо російськими тепер стали великороси - тільки частина існував при царизмі російського народу. По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу мови великороса, створивши «новий цивільний алфавіт». А по-третє, Троцький наполягав на переході мови великороса на латиницю - «в цілях світової революції», і сіли б його точка зору перемогла, то алфавітом РРФСР і потім СРСР стала б латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав. До речі, на цій же підставі Білорусь повинна повернутися на латиницю, бо і наші поети створювали білоруську літературу не на кирилиці, а на білоруській латиниці ...Все вище сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії ніякого відношення не мали, бо померли задовго до ухвалення Україною (Києвом) християнства, а ніякої Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на просторах Великої Мордовії Ерзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії - держав, що існували при Кирилові і Мефодія на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігреческій алфавіт для чехів раніше, ніж взагалі язичницька Русь з'явилася на території країн СНД - з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов'ян ободрітов Рюрика. Як писав сам Кирило, ніяких слов'ян на території нинішньої Росії (і Україні) НІ, а слов'яни живуть тільки в Центральній і Південній Європі.Тому Кирило і не поїхав до сусідньої територію нинішніх Росії та Україні «звертати слов'ян в православ'я», бо там слов'ян тоді не було. І нікому було давати «слов'янський алфавіт на основі грецького». У тому числі і Київ тоді не був слов'янським (тісно дружив з Хазарією), в ньому жили зовсім не слов'яни, а сармати і іудеї, а князі Києва були тоді єврейських коренів, поріднені з єврейськими князями Хазарії, і сповідували іудаїзм Хазарії, і Київ був тоді «містом синагог» (цю тему активно розвиває показаний на ТБ Ізраїлю науково-популярний серіал про Хазарію як «ще одну прабатьківщину ізраїльтян»). Чого ж Кирилу їхати в «місто синагог» Київ, де його ніхто не чекає? Ось тому - висловлю свою окрему думку, з яким можна не погоджуватися, - РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно і роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні суперечності в їх уявленнях про себе як про нібито «слов'ян» - і приховати «небажані» факти, цьому міфу суперечать (тобто - це взагалі вся історична, етнографічна і лінгвістична фактура). До речі, Кирило і Мефодій ніякими «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними арабами з Дамаска (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба докладніше розповісти в окремій статті). Найцікавіше в тому, що самі чехи, ради створення алфавіту яких приїхав араб Кирило, його взагалі ніяк не шанують - взагалі про нього не пам'ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїздив. Як мовиться, ось вже не знаєш - з ким знайдеш, а з ким втратиш ...

В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский койне – как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде и после захвата Иваном Грозным власти в Орде (до 1589 г.). И, наконец, болгарский язык – как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%. Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) – и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». (В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников; на этом «эсперанто» я и пишу статью.)
Почему все славяне понимают другие славянские языки без переводчиков (в том числе белорусы и украинцы), и только одни русские славянских языков не понимают — и им кажутся непонятными даже так называемые «восточно-славянские» языки Беларуси и Украины? Почему в России с пренебрежением относятся к якобы братскому славянскому украинскому языку, почему его никогда не преподавали и не преподают сегодня в российских школах, не хотят его учить русские в Восточной Украине и активно протестуют против самого статуса украинского языка как государственного на Украине? Хотя это — язык Киева, Матери городов Русских и Крестителя Руси, это сама СУТЬ РУСИ. Откуда этот странный для славян сепаратизм россиян, нежелание считать общими истоками Украину и Беларусь-ВКЛ? Ответить на эти и другие вопросы, наверно, поможет сама история становления языка России, который лишь с огромной натяжкой можно называть «русским» и тем более «славянским»...
НЕСЛАВЯНСКАЯ РОССИЯ
Начиная разговор о русском (российском) языке, следует прежде всего вспомнить, что Россия — это неславянская страна. К территориям, населенным древними околославянскими народностями, можно отнести лишь Смоленск, Курск, Брянск — территории древних кривичей (славянизированных западными славянами балтов). Остальные земли — финские, где никаких славян никогда не жило: чудь, мурома, мордва, пермь, вятичи и прочие. Сами главные топонимы исторической Московии — все финские: Москва, Муром, Рязань (Эрзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула и т.д. Эти территории были за несколько веков завоеваны колонистами-ободритами Рюрика, приплывшими с Лабы (Эльбы), однако число колонистов (построивших возле Ладоги Новгород — как продолжение существовавшего тогда полабского Старогорода — ныне Ольденбурга) было в этих краях крайне мало. В редких городках-крепостях, основанных ободритами-русинами и норманнами (датчанами и шведами), жила горстка колониальных правителей с дружиной — сеть этих крепостей-колоний и называлась «Русью». А 90-95% населения края было неславянскими туземцами, подчинявшимися этим более цивилизованным оккупантам.
Языком колоний был славянский койне — то есть язык, служащий для общения между народами с разными диалектами и языками. Постепенно за многие века местное туземное население перенимало этот койне; в Новгородской земле, как пишет академик Янов, этот процесс занял минимум 250 лет — судя по языку берестяных грамот, который из саамского становится постепенно индоевропейским, славянским аналитическим языком (с вынесенными за слово флексиями) и только затем нормальным славянским синтетическим. Кстати, об этом и пишет Нестор в «Повести временных лет»: что саамы Ладоги постепенно выучили славянский язык Рюрика и стали после этого называться «словенами» — то есть понимающими слово, в противоположность «немцам», немым — то есть языка не понимающим. (Термин «славяне» не имеет никакого отношения к термину «словене», так как происходит от изначального «склавены»).
Вторыми после ладожских саамов стали перенимать славянский койне северные финские народы — мурома, весь (вепсы), чудь, но у них процесс занял гораздо больше времени, а у более южных финнов непосредственно мордовской Москвы и ее окружения принятие славянского койне затянулось до петровских времен, а кое-где и сохранились свои исконные туземные языки — как язык эрзя Рязани или финский говор вятичей. Характерное «оканье» населения Центральной России сегодня ошибочно считается «старославянским», хотя это — чисто финский диалект, который как раз отражает незавершенность славянизации края. (Кстати, лапти — это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь — тогда как все финские народы носят лапти.)
Во время Золотой Орды Московия на три века уходит к этнически родственным народам финно-угров, которые собирали под свою власть ордынские цари. В этот период на язык региона оказывает огромное влияние тюркский язык (как часть вообще огромного влияния Азии). Показательна книга Афанасия Никитина (конец XV века) о «хождении за три моря». Там автор запросто переходит со славяно-финского койне Московии на ордынский язык, разницы в них не видя, а заканчивает свою книгу благодарственной молитвой: «Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного и Исуса Духа Божия. Аллах велик...» В подлиннике: «Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим». В то время общей для Московии и Орды была религия, являвшаяся гибридом ислама и христианства арианского толка (равно почитали Иисуса и Магомета), а разделение веры произошло с 1589 г., когда Москва приняла греческий канон, а Казань приняла чистый ислам.
В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский койне — как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде и после захвата Иваном Грозным власти в Орде (до 1589 г.). И, наконец, болгарский язык — как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%. Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) — и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». (В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников; на этом «эсперанто» я и пишу статью.)
БОЛГАРСКАЯ СОСТАВНАЯ
Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский? (При этом в одну языковую группу с русским относят почему-то именно эти два языка, а не болгарский и сербский.) Это кажется странным, ведь территориально Россия не граничит с Балканами, а граничит с белорусами и украинцами, у которых в языках почти нет никакого болгарского влияния, а если оно и находится, то это — привнесенные уже через Россию балканские языковые реалии. В том и дело, что в России своих коренных славян не было (кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой: только в войне 1654-1667 гг. московиты захватили в рабство несколько десятков тысяч белорусов). А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка — не имея своего местного славянского. И по этой причине даже то небольшое славянское содержание нынешнего русского языка (около 30-40% славянской лексики против 60-70% лексики финской и тюркской) — оно не общее с белорусами и украинцами, а общее с болгарами, от болгарских книг. А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население (наполовину балтское в Беларуси и наполовину сарматское в Украине) все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.
СЛАВЯНСКИЙ ЛИ ЯЗЫК РОССИИ?
Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь).
1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским.
2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык.
3) Язык Московии — московитский язык — не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам.
Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык — из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка».
Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название — Московия — темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» — вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы.
До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше — целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) — их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках — типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская.
У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил.
И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), — ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают.
Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство — Республику (по-польски — Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков — это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России — пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» — отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово.
И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков — славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских? Такого не было в Беларуси-ВКЛ — тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот — никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке — государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне — нынешние белорусы.)
Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка — как вообще главная проблема российского языка. (Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове — до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.)
В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. ...Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» — это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.)
Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян — где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема — как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами — то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык — маслом масло не испортишь).
В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», — и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство.
НАСТОЯЩИЙ РУССКИЙ ЯЗЫК
Мелетий Смотрицкий, белорусский просветитель, работавший в Вильно и Киеве, автор изданной в 1619 году в Евье «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задолго до «революционера» в русской лингвистики Ломоносова, создателя грамматики российского языка, создавал научные основы языка русинов. Как и в Грамматике Л.Зизания, он четко отличал болгарский церковный язык от нашего: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (как и далее по его книге), что русским языком автор считает нынешний украинский язык (точнее — тот русинский язык, который в его время был общим для белорусов и украинцев). А вовсе не язык Московии-России. «Нехай», «мовять», «здрады» — это чисто белорусско-украинские слова, которые Мелетий Смотрицкий называет «переводом на русский язык». Ясно, что это всем бросается сразу в глаза, поэтому автор статьи в журнале «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор филологических наук В.В. Аниченко из Гомельского государственного университета облекает язык, на который Смотрицкий переводит церковно-болгарский язык, в такую формулу: «так называемый «русский»». Так называемый Мелетием Смотрицким? И так называемый всем народом ВКЛ той эпохи? Тут явно желание доктора наук не будоражить российских коллег: мол, все нормально — то, что у нас народ называл исстари русским языком, — это только «так называемый «русский язык»». А «не так называемый», настоящий — был только у России. Болгарский по содержанию. А Мелетий Смотрицкий заблуждался в терминах. Ненаучно перевирать средневековых авторов. Если они четко пишут, что русский язык — это по своему содержанию именно украинский язык, а не московский, то зачем юлить? Зачем переписывать историю? Тем более что в таком ненаучном подходе сам нынешний украинский язык становится аномалией — с Луны упал на Киев, чужд, потому что «так называемый». А ведь книги Мелетия Смотрицкого показательны: русское — это наше народное исконное, что само собой и сегодня есть в реалиях украинского и белорусского языков, а российское — это не русское, а основанное на болгарском. И переводы, которые делает в книге Мелетий Смотрицкий с болгарского на русский — это фактически переводы с российского на русский — на украинский и белорусский. Тут нет ничего этнически российского, что ныне именуется «русским», а есть только болгарское, которое нуждается в переводе на русский язык — для белорусов и украинцев, тогда именовавшихся русинами.
АЛФАВИТ
Всеобщее заблуждение: в России все считают, что пишут на «кириллице», хотя на ней никто в России не пишет. Там пишут на совершенно другом алфавите, весьма мало связанном с кириллицей — это введенный Петром I «гражданский алфавит». Он кириллицей не является, так как Кириллом и Мефодием не создавался. Это имперский российский алфавит, который Россия в царский и советский период старалась распространить у всех соседей, даже тюрок и финнов. Старается это делать и сегодня: не так давно Дума запретила Карелии и Татарстану вернуться к латинице, называя это «сепаратистскими происками», хотя именно латиница более удачно отражает языковые реалии языков финнов и татар. Вообще же это выглядит полным абсурдом: выходит, что Кирилл и Мефодий создавали письменность вовсе не болгарам и чехам для возможности им читать византийские библии, а для татар, исповедующих ислам. Но зачем мусульманам православный алфавит?
Второе заблуждение в том, что кириллица считается «славянским алфавитом». Это на самом деле лишь слегка измененный греческий алфавит, а греки — это не славяне. Да и более половины славянских народов пишут на латинице, а не на кириллице. Наконец, это — алфавит церковнославянских — то есть болгарских — книг, это болгарский алфавит, а вовсе не свой русский, белорусский или украинский. Ссылаться на религиозные православные традиции тут просто нелепо, потому что в средние века вся католическая Европа в религии использовала латынь — является ли это основанием, чтобы все страны эти отказались от своих национальных языков и вернулись к латыни? Нет, конечно.
Кстати, белорусский алфавит сегодня должен быть латиницей, а не кириллицей (точнее — алфавитом Петра I), так как белорусский литературный язык на протяжении веков формировался как язык на основе латиницы, а все основатели белорусской литературы писали на латинице. Напомню, что после российской оккупации ВКЛ 1795 года царь запретил своим указом белорусский язык в 1839 году (в 1863 запретил религиозную литературу уже на украинском языке, в 1876 — все виды литературы на украинском языке, кроме беллетристики). На Украине литературный язык формировался на основе кириллицы, а вот в Беларуси — на основе латиницы, и в XIX веке и в начале XX века белорусская периодика выходила на латинице — «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» и т.д. (хотя под шовинистическим давлением царизма стали появляться издания и на кириллице). В СССР белорусская латиница была вообще запрещена как «западничество» и как напоминание о другом выборе белорусов-литвинов — о многовековой жизни в Речи Посполитой, вместе с поляками, чехами и словаками, а не в составе России.
После распада СССР в 1991 году на латиницу вернулись 4 республики — Молдова, Азербайджан, Узбекистан и Туркменистан. Пятой в их числе должна быть обязательно и Беларусь, так как ее литературный язык формировался именно на латинице, а сегодня мы должны переводить на нынешний, созданный реформами Сталина, искусственный и исковерканный «белорусский» язык творения основателей белорусской литературы. Это, конечно, абсурдно. И это, конечно, вызовет бурю возмущения в ГосДуме: мол, белорусы возвращаются «на польский алфавит». Но какое отношение к светской Беларуси имеет нынешний греческий алфавит? Да никакого. А ведь поляки — это и славяне, и соседи, а с неславянской Грецией белорусы не граничат и ничего общего с ними вообще не имеют. Причем, и греки, и поляки — в равной мере члены НАТО и ЕС, поэтому выбор между греческим и латинским алфавитами заведомо не может иметь политического подтекста. Кроме демагогии. Зато такой подтекст в позиции российских политиков, видящих в этом «сепаратизм» и «отход от России», как будто одна Россия является монополистом на раздачу алфавитов соседям (и своим карелам и татарам).
Когда хунта большевиков захватила власть в России, то ее комиссары осуществили реформу великорусского языка. Во-первых, его переименовали в просто «русский» — дабы вычленить «великодержавное имперское» «велико-», одновременно изменяя национальность великороссов на русских. Что безграмотно, ибо нет в русском языке такого, чтобы название национальности вдруг было прилагательным, а не существительным (но что вы хотите от авторов нововведения Троцкого и Свердлова, евреев, мало разбиравшихся в нюансах русского языка). И это одновременно неверно научно и политически, так как ранее единый (пусть и искусственно) в царской России русский народ Беларуси, Украины и России теперь сводился только к народу одной РСФСР, а Беларусь и Украина теперь уже не считались Русью и русскими, ибо русскими теперь стали великороссы — только часть существовавшего при царизме русского народа. Во-вторых, Троцкий и Свердлов провели глубокую реформу великорусского языка, создав «новый гражданский алфавит». А в-третьих, Троцкий настаивал на переходе великорусского языка на латиницу — «в целях мировой революции», и сели бы его точка зрения победила, то алфавитом РСФСР и затем СССР стала бы латиница. А в 1991 году Ельцин торжественно возвращал бы Россию на свою кириллицу. Идея Троцкого была потому не принята, что русская литература создавалась именно на кириллице, а Пушкин на латинице не писал. Кстати, на этом же основании Беларусь должна вернуться на латиницу, ибо и наши поэты создавали белорусскую литературу не на кириллице, а на белорусской латинице...
Все выше сказанное позволяет понять, почему в России такое значение отводится культу Кирилла и Мефодия, которые, собственно говоря, никогда к России никакого отношения не имели, ибо умерли задолго до принятия Украиной (Киевом) христианства, а никакой Московии или тем более России в их времена не существовало на просторах Великой Мордовии Эрзя-Рязани (ее столицы) и Великой Пермии — государств, существовавших при Кирилле и Мефодии на месте нынешней России. Ибо они создали в Моравии квазигреческий алфавит для чехов раньше, чем вообще языческая Русь появилась на территории стран СНГ — с высадкой в районе саамской Ладоги колонистов-славян ободритов Рюрика. Как писал сам Кирилл, никаких славян на территории нынешней России (и Украины) НЕТ, а славяне живут только в Центральной и Южной Европе.
Поэтому Кирилл и не поехал в соседнюю территорию нынешних России и Украины «обращать славян в православие», ибо там славян тогда не было. И некому было давать «славянский алфавит на основе греческого». В том числе и Киев тогда не являлся славянским (тесно дружил с Хазарией), в нем жили вовсе не славяне, а сарматы и иудеи, а князья Киева были тогда еврейских корней, породненные с еврейскими князьями Хазарии, и исповедовали иудаизм Хазарии, и Киев был тогда «городом синагог» (эту тему активно развивает показанный на ТВ Израиля научно-популярный сериал про Хазарию как «еще одну прародину израильтян»). Чего же Кириллу ехать в «город синагог» Киев, где его никто не ждет? Вот поэтому — выскажу свое особое мнение, с которым можно не соглашаться, — РПЦ Москвы и российские историки и идеологи так активно и раздувают культ Кирилла и Мефодия, чтобы этим сокрыть огромные противоречия в их представлениях о себе как о якобы «славянах» — и сокрыть «нежелательные» факты, этому мифу противоречащие (то есть — это вообще вся историческая, этнографическая и лингвистическая фактура). Кстати, Кирилл и Мефодий никакими «братьями» не были, как не были и «греками», а были сирийцами, богатыми православными арабами из Дамаска (Сирия тогда была православной), нанятыми Византией для миссии в Моравии (об этом, наверно, надо подробнее рассказать в отдельной статье). Самое забавное в том, что сами чехи, ради создания алфавита которых приехал араб Кирилл, его вообще никак не почитают — вообще о нем не помнят, хотя его возвели в культ в России, куда он не приезжал. Как говорится, вот уж не знаешь — с кем найдешь, а с кем потеряешь...