Архімандрит Віктор (Бедь): не потрібно шукати у моїх молитвах політичного забарвлення ч.1

bvv 1Чи праві ті, хто думає, що до прийняття офіційного Хрещення на Русі весь народ був язичницьким, а Володимир запровадив християнство несподівано? Чому архімандрит УПЦ (МП) стоїть на відверто проукраїнських позиціях та молиться за українських національних героїв (Мазепу, Петлюру, Бандеру, Шухевича...)? Чи не виникає у нього конфлікту з тими, хто перебуваючи у цій же церкві святкує 400-ліття династії Романових? Чому можливість визнання таїнства хрещення в УПЦ КП та УАПЦ не викликає у священнослужителя УПЦ (МП) якихось заперечень? У чому унікальність святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі?

Про це все та багато іншого Православному Оглядачу розповів у першій частині свого інтерв'ю архімандрит УПЦ (МП) Віктор (Бедь)*.

– Отче Вікторе, на сьогодні в наукових та церковних колах по-різному датують початки християнізації та церковногоВіктор Бедь будівництва в Україні. Як Ви оцінюєте цей церковно-історичний процес у відрізку часу та канонічно-правового статусу Української Православної Церкви?
– Найперше слід пам'ятати, що Українська Православна Церква є однією з Помісних Православних Церков у світі (хоч нині і з урізаним канонічно-правовим статусом), що свої духовні початки розвитку бере з давніх часів апостольського проповідування свт. Андрія Первозваного і свт. Павла із середини І ст. З цього ж періоду розпочалась поетапна християнізація Скіфії-Русі-України.
В період створення перших церковних інституцій (єпископських кафедр), такі відразу були засновані і на нашій давній українській землі. Це, зокрема, Скіфська єпархія, що була створена на початку ІІІ ст. і духовно опікувала наших прабатьків, що проживали на теренах історичної Скіфії-Русі-України, а згодом, на давніх землях сучасної України було створено і ряд причорноморських єпархій. Відповідно, беручи початки християнізації від місіонерської діяльності апостолів свт. Андрія Первозваного і свт. Павла та церковного будівництва від заснування Скіфської єпархії (заснованої в числі перших єпархій Церкви Христової взагалі у світі), ми цілковито можемо говорити про те, що процес християнізації (поширення християнства) на теренах нашої Батьківщини розпочався не пізніше 1950-ти років тому, а церковне будівництво сягає у глибину віків до 1800 років тому. Тож Українська Православна Церква нині є однією з найдревніших поміж Помісних Церков у Світі.

Після створення у 862(3) році Руської Церкви (сучасна назва Українська Православна Церква) з центром митрополії у Києві в складі Константинопольського патріархату (за часів правління блаженного Великого київського князя Оскольда (Миколая у хрещенні), за своїм канонічно-правовим статусом наша Церква була наділена високим канонічно-правовим статусом самоуправління та широкої автономії. При цьому слід відмітити, що канонічно-правовий статус Української Православної Церкви (на той час назва – Руська Церква) був набагато вищий від інших церковних утворень що діяли у складі Константинопольського патріархату і були розміщені на теренах Східної Римської імперії (Візантії).

І це було закономірним, адже Русь-Україна не була складовою цієї імперії, а навпаки – на рівних вела з нею державно-політичні, економічно-торговельні та військові взаємовідносини. Тож відповідно і церковне будівництво в Русі-Україні, що входило до складу Константинопольського патріархату, закономірно мало свої преференції та особливості, з урахуванням розвитку Церкви Христової на той історичний період. На жаль, в умовах подальшої тимчасової втрати Україною державної незалежності та чужоземного імперського поневолення української нації, в ХVІІІ–ХХ ст. (загарбницького розділення поміж Московським царством та Польською короною, а відтак поміж Російською та Австро-Угорською імперіями, і новітньою комуністично-радянською імперією), цей канонічно-правовий статус Української Православної Церкви, у 1721 році було втрачено (з порушенням канонічних норм і засад соборності в управлінні Православних Церков за правління московського царя-імператора Петра І).
У жовтні 1990 року, в період національно-визвольного піднесення, розвалу комуністично-радянської імперії Союзу Радянських Соціалістичних Республік і боротьби за відновлення української державності, за одноголосним зверненням українського єпископату (після перейменування українського екзархату Російської Православної Церкви на назву Українська Православна Церква), рішенням архієрейського Собору РПЦ та Грамотою Олексія ІІ, патріарха Московського і всієї Русі, було відновлено церковно-історичну справедливість і повернено первинний канонічно-правовий статус Української Православної Церкви, як незалежної у своєму управлінні з широкими правами автономії. В подальшому ці церковні рішення (щодо відновлення первинного канонічно-правового статусу Української Православної Церкви) були затверджені і найвищим органом церковного управління – Помісним Собором Російської Православної Церкви наприкінці січня 2009 року.

– Отче Вікторе, Ви є священнослужителем УПЦ (Московського Патріархату) займаєте відповідальні посади у своїй Церкві, при цьому стоїте на відверто проукраїнських позиціях, зокрема, вшановуєте молитвою і словом пам'ять таких видатних українців, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу, поетів і мислителів Тараса Шевченка та Івана Франка, державних діячів Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Августина Волошина, провідників націоналістичного руху Романа Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича та інших. Чому Ви це робите?
– Нині Українська Православна Церква дбає про спасіння душ православних християн, які є громадянами України не залежно від їх національної чи політичної приналежності. Духовенство, єпископат та вірники Церкви моляться за єдність українського народу і за возз'єднання усіх наших співвітчизників в лоні єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви. Тож закономірним є і те, що Церква присутня у всіх галузях суспільно-духовного життя українського народу. Думаю що не відкрию Вам якоїсь таємниці, коли нагадаю, що в усі віки Церква Христова проповідувала посеред своїх вірників як слово Боже, так і необхідність вияву громадянської позиції та патріотизму щодо своєї Вітчизни земної та любові у Христі щодо своїх ближніх – співвітчизників.

У щоденних молитвах (зокрема, під час богослужіння) духовенство, єпископат та вірники Української Православної Церкви просять у Господа Бога прощення гріхів та благословення для нашої держави України, її влади, воїнів, народу, Церкви. Ці молитви стосуються прощення гріхів та благословення на майбутнє як щодо душ наших покійних співвітчизників українців у минулому, так і їх нащадків сьогодні.

Однією з найболючих сторінок буття українського народу є наша історія. Історія державного, церковного будівництва та їх розвитку, а також українського націотворення. Україна та українська нація, починаючи з ХVІІІ ст., тривалий час була насильно розділена і перебувала під гнітом сусідніх державно-імперських утворень. І на рівні державної політики цих чужоземних для нас імперій, століттями українців розділяли, насильно піддавали асиміляції і денаціоналізації, протиставляли одні українські регіони іншим українським регіонам і породжували посеред них ворожнечу, змушували відректись від пам'яті про своїх прабатьків, духовних джерел, української материнської мови, національної ідентифікації, власної державності і своєї Помісної Православної Церкви.

Тож коли у новітній час відновлення української державності та поновлення первинного канонічно-правового статусу Української Православної Церкви минуло всього-на-всього якихось двадцять років, неможливо миттєво відновити цілковиту духовну, історичну, ментальну та політичну єдність нації, бо для цього потрібні час та велике терпіння, взаємопрощення, взаєморозуміння і щира, з любов'ю у Христі молитва та істинна любов до свого ближнього.

Тож коли я, як священик Церкви Христової, поминаю і молюся за прощення гріхів (допущених з власної волі чи під примусом) наших співвітчизників різних поколінь та регіонів України, я просто виконую свій священицький обов'язок перед Богом і своїм народом у пошуку любові у Христі посеред нас усіх – і мертвих, і живих, і ненароджених, розділених посеред ворогів віками, і на сьогодні з волі Божої знову з'єднаних у більшості, у своїй земній Вітчизні Україні. І ці молитви я підношу за всіх... Не поділяючи українців на праведних і неправедних, а Україну – на Правобережну і Лівобережну, та з болем і плачем у душі, тугою і любов'ю в серці та щирою молитвою та синівською вдячністю до Бога, щоб він дарував усім нам прощення і ласку за всі наші гріхопадіння, розбрат, підступництво, зраду, убивства один одного, втрату державності, відмову від своєї мови, історії, Церкви... Молюсь і слізно благаю Бога простити всіх нас, дарувати братерське єднання поміж усіма нами та благословити щасливе і богоугодне життя для наших нащадків.

А щодо відправлення заупокійної літії чи подячного молебню за тими українцями, що були чи є інославними стосовно православних, то жодних порушень церковних канонів я не допускаю, оскільки для цих випадків у нашій Церкві є спеціальні молитовні чини, написані та схвалені саме стосовно інославних співвітчизників. Та й під час літургійних богослужінь Українська Православна Церква у молитві за православних молиться і за український народ в цілому, українську державу, її владу та військо, не поділяючи їх представників на православних чи неправославних...

Тому не потрібно шукати у моїх молитвах політичного забарвлення чи порушення якихось канонічних норм, акцентуючи увагу на тих чи інших іменах церковних, державних, політичних, громадських, культурних українських діячів різних поколінь.

Я молюсь за цілісність і єдність усього українського народу, який під проводом цих достойників, споконвічно відстоював свою історичну Вітчизну – Русь-Україну, ввібрав у себе чесноти і високу духовність Церкви Христової та ціною власного життя своїх провідників (у яких безумовно були не тільки досягнення, але і гріхопадіння) на сьогодні з високо піднятою головою відродив нашу тисячолітню українську честь та славу, національну єдність і державу, зберіг віру Христову та українську материнську мову.

– Чи не виникають у Вас через це проблеми з боку тих представників духовенства Московського патріархату, яке, наприклад, вшановує 400-ліття династії Романових, пропагує побудову «русского мира»?
- Ні, не виникає. У Російської Федерації та Російської Церкви свої Вітчизна, історія, народ... Тож вони опікуються своїм минули і сьогоденням, а ми опікуємось своїм, те, що дароване нам Господом Богом. Коли ж будемо усі цього принципу дотримуватись, виявляючи повагу один до одного, то і взаємних нарікань не буде і любов у Христі буде процвітати поміж нашими народами.

– Частина наших читачів асоціюють УПЦ (МП) з частиною РПЦ в Україні. Тому у них виникає запитання: як Вам вдається поєднувати міцні патріотичні українські погляди з перебуванням в УПЦ (МП).
– Церковне будівництво і Вселенська Православна церковна структура, мають свої канонічно-правові засади устрою. Окрім того нагадаю, що в лоні Української Православної Церкви (яка єдина за своїм канонічно-правовим статусом в Україні визнається всіма Помісними Церквами) нині перебуває, за різними оцінками, від 20 до 25 мільйонів наших співвітчизників, абсолютно переважна частина з яких – українці (за громадянством) і патріоти (за світоглядом і душевним станом) своєї Української Батьківщини. Хотілось би, щоб ті, хто з легкістю береться повчати церковну ієрархію щодо правильності чи неправильності юрисдикційного підпорядкування, пам'ятали про це і виявляли в цих питаннях повагу.
На сьогодні жодна історично традиційна та офіційно діюча Помісна Церква Христова в Україні не наділена цілковитою канонічно-правовою автокефалією з одночасним перебуванням у єдності зі Вселенським Православ'ям або Католицизмом. Українська Православна Церква, будучи незалежною в управлінні, з широкими правами автономії перебуває у єдності зі Вселенською Православною Церквою через духовно-канонічну єдність із Московським патріархатом (завдяки чому визнається всіма помісними автокефальними церквами).

У свою чергу Українська Греко-Католицька Церква та Мукачівська Греко-Католицька єпархія перебувають структурно у складі Римо-Католицької Церкви і адміністративно їй підпорядковані. Тобто, не наділені правами цілковитої автокефалії. Українська Православна Церква Київського патріархату та Українська Автокефальна Православна Церква відносяться до самопроголошених Церков, і на сьогодні офіційно не визнаються ні Помісними автокефальними Православними Церквами, ні Римо-Католицькою Церквою.

Тож докори одних до інших представників Церков в Україні з питань юрисдикційного підпорядкування наразі є безпідставними...
Чи нормальна це ситуація в Україні щодо канонічно-правового статусу Церков Христових? Як на мене – ні. Але ця ситуація є реальністю, вона існує і де-юре, і де-факто. Тож відповідно давайте будемо відрізняти два різні поняття: поняття спасительної місії Української Православної Церкви, як Церкви Христової, і поняття щодо здобуття цілковитої автокефалії Українською Православною Церквою у майбутньому, на що, звісно, як УПЦ, так і Україна мають незаперечне право. Але це не означає що заради реалізації цього права Українська Православна Церква повинна піти шляхом можливого породження нового розділення православних та втрати своєї єдності зі Вселенською Православною Церквою.
Постановка і розгляд питання про здобуття цілковитої автокефалії Української Православної Церкви повинні відбуватись виключно в рамках збереження єдності Вселенського Православ'я, дотримання канонічно-правових норм, соборності у прийнятті рішень та врахування духовних інтересів як прихильників автокефалії УПЦ, так і тих громадян України, які в подальшому виявили би бажання залишитись у лоні саме Московського патріархату (зважаючи на історичне державно-церковне минуле процесів в Україні в період ХVІІІ – ХХ ст.ст.). Вірю, що саме в такому ключі, з ініціативи Української Православної Церкви, закономірно підтриманої як Московським патріархатом, так і Вселенським патріархатом та всіма автокефальними Помісними Православними Церквами, питання здобуття цілковитої автокефалії Українською Православною Церкви і буде вирішено у майбутньому.

– Нещодавно в Україні було відзначено 1025-річчя хрещення Русі. Як Ви оцінюєте урочистості, що минули, та їх значення для подальшого розвитку церковного будівництва в Україні?
- Ініціатива святкування вийшла від наших братів православних з Московської патріархії, але була належним чином підтримана і в Україні. Результати святкування 1025-річчя Володимирового хрещення, як одного з етапів християнізації та церковного будівництва в Русі-Україні, безумовно є позитивними. До Києва прибули глави і офіційні делегації від усіх автокефальних Помісних Православних Церков, своє батьківське привітання українським християнам надіслав першоієрарх нашої матері-церкви Всесвятійший Варфоломій ІІ, Вселенський патріарх Константинопольський, а також глава Римо-Католицької Церкви Святійший Франциск, Папа Римський. Вперше за більш ніж трьохсотлітню історію московських державності і церкви з поклоном до першоджерел православ'я в Русі-Україні, на святу українську землю соборно прибули глава Російської Федерації (нині президент Путін В. В.) і Святійший патріарх Московський (нині Кирило (Гундяєв).

Звичайно, що все це засвідчило надзвичайно великий авторитет у світі України, Української Православної Церкви та її глави Блаженнійшого Володимира (Сабодан), Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, стало вселенським виявом поваги і шани до українського народу, його державності, культури, духовних традицій та Церкви Христової в Україні. Зі свого високого державного статусу з вітальним словом виступив і Президент України Віктор Федорович Янукович, який звернув увагу представників братніх східно-слов'янських народів на те, що «всі ми вийшли зі святої Української Русі».

Це святкування відбувалось у річницю ще одного великого ювілею поетапної християнізації та церковного будівництва в Русі-Україні – 1150-річчя заснування у 862(3) р. Руської Церкви (нині Української Православної Церкви) з центром Митрополії у Києві, що відбулось за правління блаженного Великого князя київського Оскольда з правлячої династії київських князів Кия та Всесвятійшого Фотія, Вселенського патріарха Константинопольського. І хоча святкування цієї дати в Україні, незважаючи на відповідне рішення Священного Синоду УПЦ 2011 року, через хворобу Блаженнійшого Митрополита Володимира було проведено в 2012 році на рівні тільки кількох наукових заходів, та все ж значення цієї історично-церковної події в духовному і державному житті Русі-України пронизувало і святкування 1025-річчя Володимирового хрещення. Навіть Святійший Кирило (Гундяєв), патріарх Московський, під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату наголосив на значущості діяльності блаженного Великого князя київського Оскольда та Всесвятійшого патріарха Константинопольського Фотія у процесах християнізації та церковного будівництва в Русі-Україні в середині ІХ ст.

Тож у контексті відзначення цих двох вагомих в Русі-Україні державно-церковних історичних подій хотілося б привернути увагу науковців як Української Православної Церкви, так і Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви та Мукачівської Греко-Католицької єпархії на те, що заснування Української Православної Церкви (первинна назва - Руська Церква) з центром Митрополії у Києві, з лона якої в подальшому вийдуть Московська Церква (у 1448 році, нині Московська патріархія з 1589 року), Українська Греко-Католицька Церква (у 1596 році), Мукачівська Греко-Католицька єпархія (у 1646 році), Українська Автокефальна Православна Церква (у 1918 році), Польська Православна Церква (у 1924 році), Український вікаріат Румунської Православної Церкви (поч. 90-х рр. ХХ ст.) і Українська Православна Церква Київського патріархату (1992 р.) відбулось у 862 (3) році. А за рівноапостольного Великого князя київського Володимира, у 988 році, відбулось визнання християнства державною релігією, яка до цього часу в Русі-Україні розвивалась поряд зі стародавніми віровченнями русинів-українців (руських). Хотілося б, щоб гідні нащадки українського роду про це не забували, бо, знаючи свою правдиву історію, набагато легше знайти взаєморозуміння та єдність і в сьогоденні, як на національному, так і релігійному підґрунті.

– Неодноразово Ви пропонували єпископату УПЦ (МП) розглянути питання визнання Таїнств у Київському патріархаті. Чому, на Вашу думку, ця пропозиція досі не знайшла підтримки у керівництві вашої Церкви?
- Просив би не перебільшувати моє місце і роль в структурі Української Православної Церкви. В УПЦ я є тільки одним із рядових ченців, який з благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира уповноважений тимчасово нести послух в богословсько-освітній галузі. І зрозуміло, що не наділений правом встановлювати церковно-канонічні норми, які можуть встановлювати тільки соборні органи управління Церкви Христової.

Щодо визнання таїнства хрещення в інших Церквах, то моя думка зводилась до того, що одним зі шляхів наближення діалогу з подолання розділення православних в Україні може бути визнання таїнства хрещення в Українській Православній Церкві Київського патріархату чи Української Автокефальної Православної Церкви. І така моя думка випливає з догмату символу віри, згідно з яким ми сповідуємо і визнаємо хрещення людини один раз за життя. Отже, якщо хрещення людини відбудеться з вірою у єдиного Бога Отця, Сина Божого Ісуса Христа і Святого Духа з дотриманням догматично-канонічної норми (формули) «во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» та освячення водою, можна вважати, що таїнство хрещення відбулось. І в такому випадку немає значення, представник якої саме земної церковної юрисдикції, будучи звичайним християнином за віросповіданням, це таїнство здійснив. Та звертаю увагу на те, що це тільки моя особиста думка.

 

Розмовляв редактор сайту «Православний Оглядач» о.Андрій Толстой

*Архімандрит Віктор (Бедь Віктор Васиильович, 5 травня 1964, місто Тячів - селише Тересва, Закарпатська область, Україна) — український державний і релігійний діяч, народний депутат України 1-го скликання (член опозиційної Народної Ради). Доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор, академік. Державний службовець першого рангу (у відставці). Член Національної Спілки журналістів. Член Асоціації адвокатів України. Член Асоціації правників України.

Продовження ТУТ