Українське козацтво – взірець віданності українській нації, державності та православній вірі

Давнє православне свято Покрови Божої Матері 14 жовтня є також днем українського козацтва, покровителькою якого є сама Владичиця Небесна. Саме до неї вони звертали свої молитви і від неї чекали захисту в своїх походах. У центрі кожної козацької Січі здавна знаходилася церква Покрови, як символ божественного заступництва.

Історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових подій з життя українського народу. Козацтво — це не лише стан із особливим способом укладу суспільного життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, віросповіданням, культурою, фольклором. З козацтвом пов'язана і величезна кількість специфічних термінів і висловів, які нині малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у своїх проявах світ — загадковий і звабливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.
Запорозька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра з середини ХVІ ст. до 1775 року, коли був зруйнований і знищений віроломними військами московської імператриці Катерини ІІ. Утворення Запорозької Січі пов'язане з процесом формування українського козацтва, освоєння ним раніше спустошених татарами і московітами українських земель між Дніпром і Південним Бугом та подальшим формуванням могутньої національної військово-політичної сили проти польського та московського поневолення українського народу.
Саме слово «Січ» означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, які очолювали низове козацтво. Поряд із цим терміном вживалося і слово «Кіш», під яким розуміли центральний орган управління Запорозької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В ХVІ — ХVІІ ст. кошовий отаман називався гетьманом війська запорозького. Під час воєнних походів мав необмежену владу
Насправді ніхто точно не знає, ким були перші українські козаки, звідки вони взялись і навіть, що означає ця назва. Існують десятки різних гіпотез стосовно їх походження та жодна з них не може задовольнити істориків. Зрештою, для українців це не має особливого значення, значно важливішим є образ волелюбного козака, підкорювача степів, борця за українську національну і державну незалежність, безстрашного воїна проти татарських, московських, польських, турецьких, мадярських гнобителів України, що з часом став безсмертним і легендарним символом непоборності України.
Чому власне саме українські козаки відіграли таку значущу роль в історії української державності? Дуже просто – річ у тім, що зародилися вони в добу завершення середньовіччя, в час гноблення чужинцями української землі та народу, і за своєю природою та організаційною структурою були чимось віддалено схожим на лицарський орден монахів, що утверджувався у святій вірі православній.
Це були люди, для яких не знайшлося місця в їх звичному «середньовічному оточенні», які не схилилися перед чужинцями і гнобителями українського народу, які не втратили своєї національної ідентифікації, які випадали з рамок і стандартів, йшли вперед тоді, коли інші стояли на місці. Це були ті, хто не боявся брати власну долю в свої руки і нести відповідальність за свої і за подальші життя України.
Їх об'єднувало спільне лихо – пригноблення України ворогами, а згодом і спільне походження, православна віра, життєві цінності та братерське товариство. Жити на півдні серед пустинних степів було нелегко. Хоч-не-хоч, а люди змушені були домовлятись. Так, наприклад, у відкритому бою татари з московітами, так поляки, частенько перемагали, тут потрібна була хитрість і винахідливість.
Мандруючи дикими степами, кожного року козацькі коші ходили на промисли до Великого Лугу. Там вони засновували свої тимчасові поселення, оточені земляними валами й частоколом – Січі. Згодом, за сприяння Дмитра Вишневецького, першу велику Січ розбудують на острові Мала Хортиця. Так, козаки стануть «охоронцями дніпровських порогів».
Це був перший перелом в історії козаччини. Утворився центр, який почав збирати розрізнені сили козаків у Запорожжі, далеко від королівської адміністрації, поруч з володіннями мусульман. Запорожці, як їх тепер називали, стали вагомою українською військово-політичною силою.
Це більше не були ватаги бунтівників і розбійників, це вже були солдати та ченці у певному розумінні, вони позбувалися майна, сімей і навіть старого імені заради членства у Війську Запорозькому. Богу, Україні та Війську Запорозькому вони залишалися вірними аж до самої смерті, а нею козаків важко було злякати.
Гетьман Петро Сагайдачний – знакова персона тої доби. Саме він вивів козаків на міжнародну арену, він зробив їх непоборною військовою силою, відвагою яких захоплювались як їх єдиновірці та співвітчизники, так і сусідні народи і вороги України.
Військо Запорозьке домагається в 1620 році відновлення ієрархії Української Православної Церкви (з центром Митрополії у Києві) в складі Константинопольського патріархату, яка була зліквідована за участі Польщі та Римо-Католицької Церкви під час насадження так званої Берестейської унії 1596 року, надає величезні кошти на розвиток Києво-Могилянській академії й потихеньку стає тією новою українською елітою, яку давно чекали на наших теренах, після занепаду Русі та Русько-Литовської держави.
Козаки якісно різнилися від полонізованої, розбещеної шляхти. Нащадки древніх княжих родів, потомки Володимира, Гедиміна, Костянтина Острозького забули про свої корені, забудували польську Варшаву своїми палацами і проводили час у банкетах. На противагу їм, українські козаки залишалися на своїй рідній землі, вони розуміли інтереси та бажання народу, бачили його проблеми, завжди ставали на захист і найголовніше, залишалися вірними своїй Православній Церкві та Українській державі.
Протиріччя, які збиралися тривалі десятиліття, в період поневолення та гноблення України Польщею і церковного засилля Римо-Католицької Церкви, врешті-решт вилилися в події 1648 року. Це був рік початку широкої і всеохоплюючої української національно-визвольної боротьби проти знахабнілої польської шляхти, її влади та духовного поневолення українського народу Римо-Католицькою Церквою. На чолі визвольних змагань постав гідний син українського народу Богдан Хмельницький. Саме гетьман Богдан Хмельницький став тим лідером, якого чекали як козаки, так і прості українців. Вони вірили йому, підкорювалися його авторитету і йшли за ним, куди б він не вказав, бо це був шлях до відновлення славної і героїчної національної і державної незалежності Русі-України. І перемога не забарилася, вона була за українцями і Україною!
На сьогодні, коли минуло понад чотириста років, з дня заснування і початку ходи героїчної слави українського козацтва, істинних православних віруючих і непідкупних українських козаків залишилося не так багато, як цього потребує наша ненька Україна. Будьмо об'єктивними: одягнувши шаровари і вибривши оселедець, чи натягнувши на себе генеральські лампаси (яких у козаків ніколи і не було), цього замало, щоб іменуватися високим ім'ям українського козака: воїна, православного, патріота своєї Батьківщини України. Та підростає молоде покоління українців, яке відновить всю повноту гідної слави України й української нації. І в цьому відновленні є велика частка минулої доблесті українського козацтва минулих віків.

Професор, архімандрит ВІКТОР (Бедь)